Здається, немає жодного українця, який би не читав чудових усмішок Остапа Вишні, “запашних”, “ніжних”, “смішних” і водночас, кажучи словами Миколи Хвильового, “глибоко трагічних”.
Головним джерелом його гумору була любов до життя, до людини, до рідної землі. Творчість Остапа Вишні – це слава України, це душа України, саме тому, мабуть, у 1930-ті роки радянська влада так жорстоко і суворо намагалася позбавити його слова.
Умів письменник милуватися природою і гарними людьми, умів посміятися з недоліків та вад і своїх,
Територія кожної країни має свої природні особливості і певною мірою впливає на формування національного характеру. Багатство землі України сприяло закоханості в природу, ліризму, спогляданню і спокою.
Прикладів такого спокійного урівноваженого споглядання у гуморесках Вишні безліч. Усі пори року, усі природні стани дотепно і дуже точно зображені письменником. Наприклад,
Сумовито рипить дуб, замислився перед зимовим сном ясен, тяжко зітхає клен, і тільки берізка, жовтаво-зелена й “раскудря-кудря-кудрява”, – ген там, на узліссі, білявим станом своїм кокетує… ” Досвідчених мисливців із лірико-гумористичного циклу “Мисливські усмішки” вабить у полюванні не стільки зиск, як естетичне задоволення від спілкування з природою: “А й тепер, коли іноді умовляють мене поїхати на весняне полювання, і я стану де-небудь над озером і бачу, як на качачий крик, крик, у якому і хотіння, і прохання – та де прохання, – моління! – коли на такий крик мчить зачарований селезень і каменем падає в воду, – прекрасний, як казка, в своєму весняному вбранні, як писанка, всіма кольорами розмальований, – я завмираю… Отакий я біг левадою до Галі… І коли я підіймаю рушницю й беру його на мушку, я не селезня бачу на озері, я бачу себе на перелазі і… опускаю рушницю! Ні, друже мій, навесні я не полюю”.
Проте плодюча земля обдаровує людину без особливих на те потуг, отже, в українців відсутня така риса, як активність. їхня чуттєвість не спрямована на перетворення світу. Природжені вояки, вони не воюють, а повстають лише у крайніх випадках, коли вже допекли. Якщо врахувати всі події двадцятого століття, що призвели до повного хаосу в суспільстві, – ці риси стали особливо помітними.
У 1917 році спролетаризовані селяни оголосили себе диктаторами, їхня головна турбота – втриматися на “вершинах” суспільства. Звідси – пристосування до кожної з політичних течій, балансування між “своїми” і “чужими”, відсутність переконаності в національній ідеї, нездатність до вольових рішень заради цих ідей. Остап Вишня ніколи не страждав від комплексу національної меншовартості.
Він завжди гостро виступав, коли принижували національну гідність народу – незалежно від того, хто це робив: радикальні націоналісти, що перекинулися на бік фашистських окупантів, радянські бюрократи або обивателі, це бездонне джерело життєвої вульгарності й духовної плісняви.
У 1927 році він пише два дуже дошкульних памфлети “Чукрен” і “Чухраїнці”, у яких, зокрема, подає класифікацію п’яти основних ознак національного характеру українця: “1. Якби ж знаття. 2. Забув. 3. Спізнивсь. 4. Якось-то воно буде.
5. Я так і знав”. Риси “якби ж знаття”, “якось-то воно буде” і “я так і знав” допомагали уникнути будь-якої відповідальності за свої вчинки.
Риси “Забув” і “Спізнивсь” дозволяли лінуватися, мовляв, нічого не зробив, бо забув, не прийшов, бо спізнився. Звісно, що класифікує ознаки національного характеру Остап Вишня не з веселого жарту, а з великого болю за поширену серед українців інертність, неповороткість, коли йдеться про речі, дорожчі за зручності тимчасового затишку, коли вирішується справа не на роки, а на віки.
Піддавав гострій критиці Остап Вишня й обивателів, які намагалися наслідувати моду: чи то модний одяг, чи модну книжку, чи модну ідею – тобто те, що визнане всіма. Обивателі не вміють панувати над своїми забаганками, завжди розслаблені й нерішучі у вчинках, ніколи не бувають твердими і відчайдушними. Вони не наділені якимись талантами, не одержимі якимись ідеями.
Працюють лише задля грошей, але ніколи – заради ідеї. Ця неспроможність до творчої праці викликає у них ненависть до видатних індивідуальностей, талановитих перетворювачів світу. Сам письменник певною мірою став жертвою обивателів.
Влада лише запустила дію терористичного механізму, а десятки ремісників від письменницької братії продовжили цькування ненависного талановитого і популярного гумориста. Розгорнутий образ міщанства Остап Вишня подає у памфлеті “Слухай, обивателю!”.
Письменник не випадково хотів привернути увагу сучасників до цього соціального типу, зовні цілком добропорядного, як до прихованого та запеклого ворога будь-якого прогресу: “Слухай, обивателю! Я могутньою рукою скинула з тебе кайдани національної неволі, а ти з пригнічуваних культур зробив посміховище, ти з задавлених мов зробив “собачі”, ти красу національного відродження добачаєш тільки в “комісіях по українізації”, куди тебе ломакою заганяти треба… ” Чи не завдяки обивателям у 1930-х роках стала можливою репресивна політика “вождя всіх народів” Сталіна, від якої постраждали найталановитіші представники нашої нації?
Знайшла відображення у творчості Остапа Вишні ще одна, здається, найкраща риса українців – войовничість перед лицем загрози. Наша країна завжди потребувала захисту від численних завойовників. Отже, витворився “авантюрно-козацький” тип характеру.
Одним із представників українців такого типу є дід Свирид у гуморесці “Зенітка” . Образ діда Свирида – це живе уособлення патріотизму народу, який у страшні часи фашистської навали не втратив мужності, бив ворога до останнього свого подиху.
Читаючи гуморески Остапа Вишні, можна скласти цілком певне уявлення про те, чим жила день у день наша країна, що її турбувало. Сатира і гумор письменника – це весела історія боротьби проти зла, переможний сміх народу, що піднявся з віковічної темряви і сподівається на своє відродження. Устами Остапа Вишні український народ сказав своє нищівне слово тим, хто віками його мучив і гнітив.
(2 votes, average: 4.50 out of 5)