Сучасникам Флобера і йому самому, при всій їхній формальній досконалості, чогось не вистачає для створення справді високого мистецтва
“Допустимо навіть, що важіль у нас є, але де знайти точку опори?” – говорить Флобер. Він дає собі й своїй системі роботи саму тонку й саму нещадну оцінку:
“Ні в стилі в нас всіх немає недоліку, ні в гнучкості смичка й пальців, що свідчить про талант. Оркестр у нас складний, палітра багата, засобу різноманітні. У всяких вивертах і завязочках ми розуміємо, імовірно, більше, ніж абиколи.
Немає якогось
Ми стаємо вченими, археологами, істориками, майстрами на всі руки й знавцями. Яке все це має значення? Де ж серце, одушевление, соки? Звідки виходити й куди направлятися?”
Навряд чи у всій літературі після 1848 року можна зустріти таку вірну й таку чесну самокритику
Рік смерті Флобера (1880 р.) був роком організації французької робочої партії. Із цього моменту ріст робочого руху, проникнення марксизму в широкі кола революціонерів Франції, діяльність Геда й Лафарга
Зараз для “майстрів культури” Заходу відкривається вихід з того творчого тупика, у якому безплідно й болісно билася художня думка Флобера