Аналіз героїв Флобера був би неповний, якби ми не згадали одного його добутки, де героєм виявляється вже не маленький чоловічок, а теперішня велика людина, справжній інтелектуальний герой. Цим, чи не кращим твором Флобера можна вважати його чотиритомну переписку. Зі сторінок цієї переписки перед нами встає образ людини великої культури й сильних страстей. Його переживання кореняться не в дріб’язкових індивідуальних інтересах, а в тривозі за долі людства. Його думка постійно звернена до великих питань, поставленим кращими художниками минулого,
Чому ж переписка представляє такий контраст із іншою творчістю? Тому, що в ній Мова йде про великого художника, а бути теперішнім художником це, на думку Флобера, єдиний спосіб бути теперішньою більшою людиною. Флобер невисоко оцінює всі властивості і якості людини, але одна якість виділяє серед всіх інших – це дарунок художньої Творчості.
Гуманізм Флобера, здатність захоплюватися й пишатися справами людини проявляються тільки в цій вузькій області. Нам дивно чути Флобера, що говорить про
“Дні, повні гордості, коли в мені підлещуються, коли мені лестять, говориш ти, – пише він Луїзі Колеві. – Кинь, це дні твоєї слабості, дні, за які треба червоніти. Я тобі зараз скажу, які дні повні для тебе гордості. .. Коли ти сидиш увечері будинку, у самому старенькому своєму платті, з Анриеттой, що не дає тобі спокою; коли димить камін і в тебе немає грошей… коли ти лягаєш спати з важким серцем і втомленою головою; коли ти ходиш взад і вперед по кімнаті або дивишся, як горять дрова, і думаєш, що йет у тебе ніякої підтримки, не на кого розраховувати й що ти всіма покинута,- от отут-те муза, уставши, переборює жіночу слабість твою, і в душі твоєї починає співати щось радісна й похмуре, як пісня про битву, як виклик, кинутий життя, надія на свої сили, що блискає блиск майбутніх добутків. От вони, дні твоєї гордості, якщо це з тобою трапляється; а про іншу гордість ти мені не говори”.
Тому серед усього зневажуваного їм людства Флобер виділяє “маленьку паству” художників і філософів, якою можна пишатися. “Саме значне в історії, – пише він, – це маленька людська паства, бути може три-чотири сотні людей у сторіччя, що, починаючи із Платона й кінчаючи нашими днями, не змінювалася. Вони-Те й створили всі, вони – совість миру”.
Цих людей Флобер протиставляє всьому іншому людству. “Всі ми, коханці Краси, – вигнанці, – говорить він. – Людство нас ненавидить, ми не служимо йому й ненавидимо його, але попутно воно ображає нас. Будемо ж любити один одного в Мистецтві, як мистики люблять один одного в богу… Нехай всі інші світочі життя (вони всі смердять) зникнуть перед цим яскравим сонцем”. Його художник іде від життя у вежу зі слоновой кістки й тим самим знесилює своє мистецтво
Жодне із крилатих слівець Флобера не придбало в пізнішій літературі такої популярності, як його фраза про вежу зі слоновой кістки. У різний час мистецтво беззастережно протиставляли життя й Андре Жид, і Оскар Уайльд, і Томас Манн
Герої Флобера – дрібні людишки, пасивні іграшки обставин, і цим пояснюються багато формальних особливостей його добутків: характер дії, особливості композиції, роль описів. Флобер говорив про “Виховання почуттів”: “Це книга про любов, про пристрасть; але про таку пристрасть, що тільки й може існувати тепер, тобто бездіяльної”. Кожний практичний крок героїв Флобера є вульгарність, тільки те, що не здійснено, що залишилося в мріях, зберігає аромат поетичності. Кожний з його героїв живе, як буржуа, по прагне мріяти, як напівбог. Із всіх любовних історій Фредерика тільки його любов до г-же Арну залишається поетичної, тому що ця пристрасть так і не перейшла із мрії в дію.
Для Емми назавжди залишився поетичним образ віконта, що був на балі у Вобьессаре, саме тому, що вона ніколи більше з ним не зустрічалася. “Не можна доторкатися до ідолів: їхня позолоть залишається в пас па пальцях”, – говорить Флобер в “Мадам Бовари”. Тому, закохавшись у Леона, Емма намагається навіть поменше бачити його: вона “шукала самітності, щоб вільно насолоджуватися його образом, тілесний вид його порушував зачарування дум”. А наприкінці роману з Леоном, коли він уже зовсім їй набрид, коли вже “у злочинній любові вона знову бачила всю площину любові сімейної”, Емма утішалася писанням листів до Леона, тому що при цьому вона уявляла собі не реального Леона, а “іншої людини – примара, виткана із самих жарких її спогадів, самих прекрасних книг, самих потужних бажань… Він жив у блакитній країні, де з балконів звисають, гойдаючись, шовкові сходи, жил у заході квітів, у місячному світлі.
Вона почувала його ближче – зараз він прийде й всю її візьме в одному цілуванні”.
(2 votes, average: 5.00 out of 5)