Від станції до села було три кілометри. Андрій ішов пішки старою польовою дорогою, хоча поряд з високовольтною лінією линула в далеч стрічка асфальту.
Теплий вітрець збивав з хлібів пилок, у п’янкій високості заливалися жайворони. Андрій зайшов у жито, яке закрило його майже з головою, зупинився. Захопив кілька ласкавих колосків, притиснув до обличчя.
Неймовірно! Минають віки, люди вже мчать у темряві простору, а поля, як і раніше, котять хвилі під вітром, пестять на своїх грудях все нові покоління. Яка неповторна сила!
Здрастуйте,
Тепер повертаю безмірну вдячність тобі, полям, сонцю, родючій, незабутній батьківській землі…
Котять хвилі жита. Мов чарівні Казки старої бабусі, химерно летять у блакитній безодні хмарини. З-за горба виринули перші хати рідного села.
Замайорів у високості білий змій. Андрій, побачивши його, аж засміявся від радості. Білий паперовий змій. Саме з нього почався шлях
До зірок… Славен будь! Ти знову здіймаєшся під Хмари, і оченята мужніх хлоп’ят вбирають у себе чари небесної безодні.
Здрастуй, химерний, смішний, невмирущий змій!..
А ось і село. Вишневі сади. А понад ними, скільки око бачить, манячать у повітрі антени радіо й телевізорів. Як далеко ти сягнуло, село! Залишаючись в обіймах матері-природи, ти простягло безконечні руки в навколишній світ.
Здрастуй, село!..
Зі скрипом розчинилися ворота першого від поля подвір’я. Мамо, чи серце твоє віщує, що син недалеко?
Загуркотіло в сінях. На ганок вибігла літня жінка. Кинулася назустріч синові, припала.
Він з висоти свого велетенського зросту схилявся, ніжно цілував сиве волосся, змарнілі худі щоки, заплакані очі…
(1 votes, average: 5.00 out of 5)