Для кожної людини рідний дім – це місце, де можна відпочити від турбот, це захист від незгод, це відчуття підтримки близьких людей, їхнє тепле, ласкаве слово. Слово, мова – це те, що дає нам можливість висловити свої почуття, думки. Наша мова – українська, тому що земля наша – Україна.
Нині українська мова знову оживає в школах і дитячих садках, на телеекранах, на високому рівні державного спілкування. Плекали, пестили, допомагали жити їй усі ці складні часи, коли мова наша була на
Межі зникнення, охоронці слова – українські письменники-патріоти.
Як парость виноградної лози, Плекайте мову… …Чистіша від сльози Вона хай буде.
Хтось з великих казав: “Скільки мов ти знаєш, стільки разів ти людина”. А коли це рідна мова? Коли багатьом українцям потрібно заново вчитись бути громадянами у своїй державі, а, отже, і шанувати державну мову? М. Т. Рильський писав іще у ті далекі роки:
Мужай, прекрасна наша мово, Серед прекрасних братніх мов!
А як актуально вони
Вірш “Юнакові” адресований молодим. А значить і нам, прийдешньому поколінню:
Листку подібний над землею, що вітер з дерева зрива, хто мову матері своєї, як син невдячний, забува.
Ці палкі слова немовби написані зараз: так вони актуальні. Ролі слова, рідної мови в житті народу присвячує В. Сосюра поезію “Я знаю силу слова”, що ввійшла до збірки “Поезія не спить”. У ній Сосюра створює персоніфікований образ слова, яке проникає до людських сердець швидше від проміння.
Завершується вірш метафоричним образом: “Ти – квітка у любові, в ненависті ти – штик”. Ми щасливі і горді тим, що на білому світі є справжнє диво калинове – наша співуча українська мова, є
Розкішний мистецький світ, витворений розумом і серцем славних синів і дочок. Нам, українцям, треба леліяти рідну мову, плекати її, вчити своїх дітей, онуків, правнуків, – усе робити для розквіту українського слова, пісні, красного письменства.