Чотири шляхи розбіглись на всі кінці світу: сміючись, біг на південь шлях курний та гарячий, дзеленьчав у маленькі дзвони східний – легкий, прохолодний, а холодний та блискучий линув з піснею на північ, і, звиваючись, на захід падав хитроокий шлях.
Там, де всі вони перетинались, стояла кузня. Стіни її почорніли від давнини – кузня стояла тут дуже давно, ще коли шляхи були молоденькими задерикуватими стежками. Виявляється, шляхи теж ростуть, як діти!
Щоранку кузня будила сонце: тук-тук, тук-тук! – стукав важкий молот старого Коваля.
Старого Коваля всі мали за великого майстра. Він працював так спритно, всяке діло так горіло в його руках, що варт було йому вдарити молотом раз – і готова підкова чи сокира, два рази – і є плуг чи борона. Чимало треба було праці, щоб навчитися того! І хоч Коваль багато прожив на світі, а все здавався таким же молодим, як і колись. Чому? Тому, що завжди працював, і йому ніколи було старіти.
Тільки шляхи знали, скільки років майстрові – більше, ніж їм самим.
Це він протоптав тут першу стежку. А шляхи вже проклали люди, які ходили після до Коваля, хто за ділом,
Одного разу, коли вже день хилився до вечора, став коло кузні перехожий. В руках мав дорожню палицю, на голові – овечу шапку, на ногах – стоптані постоли. Напився він води з Ковалевої криниці, подякував і сів на призьбі, відпочиває.
Після роботи запросив його Коваль на вечерю. дивується з свого гостя хазяїн: дивиться перехожий на паляницю і зітхає.
– Звідки ти, чоловіче добрий, і чому хліб викликає в тебе такий смуток?
– Велика череда днів минула, поки дійшов я до твоєї кузні, Ковалю, – мовить перехожий. – Яз того краю, де всі, – і малий, і старий, – пасуть вівці, і сам я теж чабан. Лихо прийшло на нашу землю, тому і зітхаю я, коли бачу такий чудовий хліб.
І розповів Чабан Ковалеві: – Жила в наших краях красуня Цілина. Була вона такою гарною, що все довкола неї розцвітало чарівним цвітом. Наші старі пам’ятають пишнозелені дерева і колосисту пшеницю, повноводі річки і багатоплідну землю.
Не давало спокою наше щастя злому Вуховієві. Викрав він красуню Цілину, сховав до свого палацу, що стоїть не знати де, зачинив її там за десятьма замками, і стала наша країна посушливою і безплідною.
Справді, побачив тої миті Коваль у очах свого гостя його рідні місця: широкий степ від краю до краю, куди не повернись – ані деревця навколо, тільки гіркий полин гнеться попід вітром.
– Хто піде визволяти красуню Цілину, має не залишити в степу своїх слідів, – продовжував перехожий. – Розумієш? Наче він летить повітрям. Та водночас він мусить залишати слід.
Який? Ми ще не знаємо. давно б’ються над цією загадкою наші юнаки, але поки що – все надарма. Всі вони загинули…
Гірка полин-трава, гірка й доля наша.
– доля гірка хай буде в огірка, – пожартував Коваль, бо надто вже сумний сидів його гість на ослоні. І додав рішуче: – Нам самим треба кувати свою долю, такий наш ковальський заповіт. Лягаймо поки що спати – ранкове сонце свіжіше за вечірнє. Вранці запрошує Коваль Чабана в поле.
В полі хлібороби землю орють, гарним зерном засівають. Придивився Чабан – невже розгадано давню загадку? Люди йдуть з плугами по землі, і залишається за ними новий слід – хоча це слід залізного плуга, але належить він людям!
Зрадів Чабан, дякує Ковалеві за науку і просить: – Ніхто у нас не вміє робити плугів, знищив Вуховій, злий чаклун, усіх наших ковалів, зникли вони невідомо куди. Пішли зі мною, майстре, допоможи нам розшукати зачарований палац!
Поклав Коваль руку йому на плече: – Не можу я залишити це перехрестя. Люди знають сюди шлях, ідуть до мене з усіх кінців. Як же я піду звідси? – Може, в тебе є син, що знається на ковальському ділі? “Сина я не маю”, – подумав Коваль, а вголос каже: – Хай буде по-твоєму.
Надішлю до вас свого сина. Чекайте.
Попрощались вони. Коваль повернувся до своєї кузні.
“Сина в мене нема, – міркує він. – Але тепер треба виконувати обіцяне Чабанові”.
“На все здатні руки справжнього майстра”, – вирішує він.
Коваль – чоловік рішучий, що задумав – зробив. Перепросив він тих, хто прийшов до нього, – сьогодні, мовляв, не встигне з своєю роботою, і заходився біля ковадла.
Розпалив Коваль веселий вогонь. Стрімко знялось у горнилі полум’я, і теплі його відблиски впали на обличчя майстрові: Чорний спалах підкреслив зморшки, що лягли від носа до губ, зробив Коваля суворим та гнівним.
Мій син переборе все горе людське на світі! – так вирішив він і піддав вогню до горнила; блакитний спалах торкнувся обличчя майстра, зробив його очі мрійними, ковзнув усміхненими губами. Щастя людське незаймане, синові ти підкоришся! – так вирішив він і ще більше волі вогневі дав: Білий спалах злетів до самої стелі, освітив сиві скроні майстра, лоб високий та плечі дужі.
Взяв тут Коваль заліза, котре йде на орало, і заліза, з котрого мечі кують, і поклав до горна. Розпалилось залізо-час виймати.
– Трах-та-та, – застукав важкий молот. – А-ах-ах-аа, – покотилось луною лісами й луками. довго чи ні працює Коваль, та бачить – встає з ковадла бичок: ніжки міцні, ріжки гострі. – Що ж,- каже Коваль,- хай собі буде бичок.
Вдень побіжить на випас, увечері прийде додому, розкаже мені, як росте трава, про що співають пташки.
Випростався бичок, мотнув головою – і пішов усе довкола нищити. Перед ним стіна – ламає стіну, попадеться під роги віз – ламає воза, зустрів коня-підняв на роги і кинув об землю. – Еге, – каже Коваль, – не буде діла.
Спіймав бичка і кинув назад у вогонь. Роздмухав полум’я, додав заліза, котре йде на підкови, і заліза, з котрого роблять серпи, розпеклось воно – час кувати. – Трах-та-та, – застукав важкий молот. – А-ах-ах-аа, – покотилось луною лісами й луками. довго чи ні працює Коваль, та бачить – росте на ковадлі
Гарна-прегарна квітка: пелюстки прозорі, через кожну ще десять видко, в пелюстках рожеве світло пульсує-переливається. Зачарований, майстер чимдуж б’є своїм молотом, і врешті квітка зійшла з ковадла.
“Од неї зросте ще багато інших, засаджу я ними собі подвір’я, хто не прийде, милуватиметься”, – вирішив майстер.
А квітка покотилась долівкою, торкнулась чарівними пелюстками ослону – і спалахнув ослін, торкнулась дверей – і спалахнули двері! – Еге, – каже Коваль, – не буде діла.
Схопив квітку кліщами, кинув назад у вогонь. Роздмухав полум’я, щоб вона хутчіш згоріла, і думає – що ж робити? Не помилитися б знову.
Але чи був хто в світі, щоб міг йому порадити в такому ділі? Надія була тільки на себе. Невдачі не спинили майстра.
Знову взявся він за молот.
Зазирнуло в цю мить до кузні сонце, позолотило волосся Ковалеві, змусило його очі замружити. Відмахнувся Коваль від його пустощів і каже: – Ти все граєшся, а в мене діло горить. Взявся я собі сина викувати, та не знайду ради. Усміхнулось Ковалеві сонечко – променисто, весняно, весело: – Ми обидва зігріваємо людей – ти своєю працею, я – своїм теплом.
Я тобі подарую свою усмішку. Кинь її у вогонь, вона тобі стане до помочі.
Проходила на той час коло кузні вродлива дівчина, почула цю розмову й каже: – Візьми своєму синові й мою усмішку! Від променю сонця йому завжди буде тепло на серці, а мій дарунок навчить його бути щирим серцем для людей.
Подякував Коваль і їй, та й заходився коло полум’я поратись, і от настав час – пора кувати. – Трах-та-та,- застукав важкий молот. – А-ах-ах-аа, – прокотилось луною лісами й луками. довго чи ні кував Коваль, врешті бачить – виростає на ковадлі хлопчик: личка рум’яні, сам міцний. Зрадів майстер.
– Трах-та-та,- застукав важкий молот. – А-ах-ах-аа, – покотилось луною лісами та луками.
Але ось і сонце вже заходить, а син його все не встає з ковадла. Опустив майстер важкий молот, витер спітніле чоло і подивився довкола.
Біля кузні вже зібралась сила людей. Мовчать люди, не знають, чим допомогти Ковалеві. Зітхнули всі, і від того подиху сколихнулись тополі.
Вийшов на середину один чоловік, якого всі шанували за глибокий розум і розважливість: – Скажи, Ковалю, б’ється в твого сина серце? – Ні, не б’ється, – мовить Коваль, притуливши вухо до грудей залізного хлопчика. – Та в нього ж немає серця! – Тим він і не оживає, – каже той мудрий чоловік. – Тоді я віддам йому своє серце, – підхопився Коваль.
– А сам як житимеш? – добре, я віддам синові половину свого серця, воно у мене велике, на обох стане. – Що ж, тоді твій син розумітиме тільки тебе, – відказав йому чоловік.- Хіба цього ти хочеш?
Похилив Коваль голову, опустились у нього руки, дивиться в землю і мовчить. – Не журись, Ковалю,-вийшов з натовпу юнак. – Я дам твоєму синові частку свого серця. – І я дам, – вийшов другий. Каже тоді мудрий чоловік: – Ковалю!
Ти зробив для людей стільки добра, що частка серця кожного з нас давно належить тобі. Бери її!
Низько вклонився людям старий майстер і не сказав ні слова.
Що можна сказати тому, хто віддає тобі своє серце? Як віддячити? Словами цього не зробиш…
І ось глибоко зітхнув хлопець, потягся, розплющив очі і сказав: – І довго ж я спав, тату! – довго, синку! – відповів старий майстер і взяв його в свої обійми. А всі ті, хто стояв навколо кузні, потихесеньку розійшлись, щоб не заважати їм.
Так з’явився у Коваля син Арсен. Послав йому батько вовняну ковдру на дерев’яній лаві, під голову підклав кожуха, полягали вони спати.
Тепер щоранку два молоти будили сонечко. Ніколи не стомлювався малий коваленко, працюючи від зорі до зорі, спритно переймав батькову науку.
Минали дні, і каже якось син Ковалеві: – Тату! Ми удвох тут робимо те, з чим ти сам впоратись можеш. Відпусти мене білим світом погуляти, на людей подивитись, себе показати.
Може, десь знадобиться все, чого ти мене вчив.
Не відповів батько синові, і так мовчки працювали вони до вечора. Посутеніло. Вивів батько Арсена на подвір’я й каже: – Бачиш там на обрії гори? – Бачу,- каже той.
– Бачиш орлів, що повертаються з полювання? Придивився молодий коваленко – далеко на обрії чорніють гори, а над ними ширяють орли. – Бачиш ти серед них орлят?
Пильно дивився хлопець, але, як не приглядався, не побачив орлят. Зрозумів він, що хотів сказати батько – ще сидять орлята по гніздах, не виросли в них крила.
Минув час, і знов коваленко заводить з батьком свою розмову: – Чув я, тату, що десь далеко від нас живуть люди, у яких нема, коваля. Багато у них землі, але ніхто ту землю не обробляє, бо нічим.
Не відповів Арсенові старий Коваль, і так мовчки працювали вони до вечора. Коли почало сутеніти, вийшли вдвох на перехрестя, і питає старий Коваль: – У цьому лісі є галявина, на якій люблять пастись олені. Бачиш ти її?
Придивився Арсен пильніше до зеленої стіни лісу, і дерева розступилися перед його поглядом. Побачив він серед густого лісу галявину.
– Є там оленята? – питає батько.
Весело стрибали і бігали тою галявиною оленята, граючись, ховались по кущах. Потім всі вони збились докупи, а навколо стали дорослі олені. Вони, старі й досвідчені бійці, прикрили своїми спинами молодь, схилили додолу МІЦНІ довгі роги. І зграя вовків, що хотіла напасти на оленів, відступила перед їхньою мужністю.
Злякані сірі вовки розбіглися лісом.
Зрозумів хлопець, що хотів сказати батько.
Знову минали дні, як і раніш, працював у кузні старий Коваль із своїм сином. Нарешті якось сонячного ранку каже Коваль синові: – Ти попрацюй, а я одпочину.
Цього дня Арсен сам зробив стільки, скільки раніш кували вони удвох. І тоді наступного дня посилає його старий Коваль: – Піди подивись на гори. – Глянув Арсен на гори – повилітали з гнізд і кружляють над скелями разом з старими молоді орли. – Тепер подивись на ліс, – каже старий Коваль.
Радіє Арсен: у лісі на галявині молоді олені самі розігнали зграю вовків. – Що ж, – каже старий Коваль, – мабуть, настав час нам розлучатись. Сумно мені буде без тебе.
– І мені теж, тату.
Спорядив Коваль сина в далеку дорогу. Оповів про старого Чабана, дав молота і сказав: – Іди, сину, туди, де тебе треба людям, роби, що повинен робити, і не зганьби своєї ковальської честі.
Вклонились вони один одному низько, до самої землі-матінки, і пішов Арсен дорогою, що веде на схід.
Чим далі він іде – то менші стають дерева, міліють річки, дужче пече сонце. Спершу дуби сягали хмар, потім Арсен уже міг дістати їхнього верховіття рукою, а ще трохи згодом вони були не вищі за заячі вуха.
Річки Арсен спершу перепливав за день, потім переходив бродом, а скоро переступав через них, не змочивши ніг.
Але ось і річки зникли, і дерева. Залишився тільки степовий простір – воля вітрові й полинові. Встала на обрії курява, наблизилась до Арсена, і виринула з куряви овеча отара. Привітався коваленко з вівчарями, запросили вони його повечеряти з ними, а один з вівчарів питає: – Бачу я гарного молота в тебе, юначе.
Звідки ти і куди прямуєш? – Я-коваль Арсен, син старого Коваля з перехрестя. Серце мене покликало, а батько послав дорогою, що веде на схід, щоб став я в нагоді людям, де потрібен їм буду. – Ми чекали на тебе, – сказав один з вівчарів. – Я сивий Чабан. Я говорив з твоїм батьком, коли був у нього в кузні.
– Складайте багаття, несіть залізо! – підвівся Арсен.- Батько навчив мене, як допомогти вам.
Устав сивий Чабан, засвистів дужим посвистом. Розкотилась луна степом широким. Зібрались чабани із західної сторони і сторони східної, з далеких і ближчих кутків степу.
Один приніс оберемок хмизу, інший – шматок заліза, зібралась купа велика – можна справу починати.
Розпалив молодий коваль багаття, розпеклось залізо, поклав він його на великий камінь, почав кувати плуги. Згодилась батькова наука! Стукне молотом раз – є плуг, стукне вдруге – ще один виходить.
Накував коваленко стільки плугів, щоб усім стало.
Сам став перший до плуга, взявся за чепіги і каже: – Чекай мене, красуне Цілино, як здолаю Вуховія-зоремо ми ввесь степ, засадимо його хлібом та квітками, вийдеш ти в цю красу неозору, і усмішка твоя зігріє людей.
Зайшов леміш у суху землю, стрепенувся степ, засміявся, зрадівши – нарешті звільнять його від злих чарів.
Почув цей сміх Вуховій, схопився на ноги і примчав сюди. І вирішив він обхитрувати Арсена: – Які в нього розумні очі,- сказав він, приглядаючись до хлопця, – які в нього дужі плечі, який стрункий стан. Потоваришуймо, парубче! Так нудно мені самому, ніде не міг я досі знайти гідного товариша. Будемо з тобою друзями, поділимо все, що я маю. – Не вчив мене батько водити дружбу з ворогами.
– Який же я тобі ворог? Ми ніколи не бачились, я тобі нічого злого не зробив. Навпаки, я хочу зробити тобі такий подарунок, якого нікому ніколи не робив. На відзнаку приязні до тебе візьми мого коня – він швидкий, як вітер, за хвилину на ньому можна облетіти весь світ. – Батько не вчив мене приймати дарунки від ворога.
Мої ноги не знають утоми, і пішки люблю я ходити по землі. – Чого ж ти хочеш, чого шукаєш серед мого степу? – Степ цей не твій, хазяї йому люди, що тут живуть. А прийшов я сюди визволити красуню Цілину. – Не буде цього ніколи! – розлючено закричав Вуховій. – Ти згинеш лютою смертю, і прах твій вітри розвіють степом.
– Не хвались, Вуховію, завчасно, – сміється Арсен. Послав хитрий Вуховій на Арсена своїх гайдуків – вітрів Спекоту й Холоднечу.
Налетіла Спекота, війнула спекою, б’є Арсена в груди – та не спинити їй Ковалевого сина, широку борозну прокладає він і все йде та йде вперед.
Налетіла за Спекою Холоднеча. Загула, засвистіла, холоду напустила, снігом засипала. Та не може й вона спинити Ковалевого сина.
Арсен борозну прокладає, щосили на чепіги налягає, ось-ось підійде вже до Вуховієвого палацу.
Випустив тоді чаклун піщану бурю. Затремтіла, застогнала земля, принишкли з переляку зайці, злетіли до самого неба, ховаючись, степові орли. Буря господинею йде степом, ясне сонце піщаною хмарою застилає, найменшу травинку вириває, все із землею рівняє.
Намела піску Арсенові по коліна – прокладає син Коваля борозну, не спиняється.
Намела піску по пояс – напружився Арсен, але йде зі своїм плугом далі.
Намела піску по вилиці – став син Коваля.
Схопив Вуховій палицю і до Арсена ззаду підкрадається. Арсен навколо себе пісок розгрібає, не бачить його. – Що ж це робиться, люди! – не втерпів сивий Чабан і спересердя кинув шапкою об землю.- Невже дамо Вуховію хлопця на поталу?
Поспішили чабани на допомогу. Закидали піском Вуховія, засипали йому і очі, і ніс, і вуха. Втік чаклун.
Зате примітив Арсен, де сховався Вуховій, і прямує туди.
Наблизився до того місця, бачить – вдалині сяє самоцвітами чудовий палац. Навколо палацу земля наче гранітом укрита, жоден плуг її не візьме. Вдарив Ковалів син молотом – від землі тільки іскри бризнули.
Придивився Арсен до палацу – сидить красуня в темниці, сльози ллє. Покликав він її, підняла дівчина голову, та не побачила нікого.
Знову опустила вона очі додолу, зітхає. – Слухай мене, красуне,- шепоче Арсен.- Я прийшов тебе на волю випустити, та зайти в палац не можу. – Хоробрий юначе,- почула його Цілина.- Сила чаклуна Вуховія в підземній воді.
Та я не знаю, де вона схована. – Не біда,- сміється Арсен.- Не сумуй, воду ми зараз знайдемо.
Примружив очі, став під землю дивитись: ось корені полин-трави, ось тут сховане залізо, обіч – мідь і срібло, а ось де сам Вуховій ховається. Наїжачився чаклун у підземеллі, воду з річок та озер випиває – до бою готується.
Зняв Арсен з плеча важкого молота і почав ним по тім місцю, де чаклун сидів, щосили бити. день б’є, ніч б’є – перепочинку не знає.
Пробив у землі глибоку криницю, зраділи річки та озера, ринули на поверхню.
Завив від люті Вуховій, почав з Арсеном битись.
Чорною хмарою налетів на’ сина Ковалевого, бив його блискавками, громом гримів.
Не злякався Арсен, замахнувся батьковим молотом – відступив злий чаклун.
Сховався під землею і почав її трусити, аж земля взялась горбами та ущелинами глибокими.
Не рушив з місця Арсен.
Вийшов Вуховій проти хлопця сам на сам. Розмахнувся важкою палицею, хоче в серце поцілити, на смерть вразити.
Махнув син Коваля молотом та й вибив палицю з рук чаклунові.
Кинувся Вуховій на нього, задушити задумав. Але не знав він, що цей хлопець зроблений з найчистішого заліза – того, що на плуги йде, і того, що з нього мечі кують.
Схопив Ковалів син злого чаклуна в свої залізні обійми – і тут Вуховію кінець прийшов.
Тої ж миті розсипався на порох зачарований палац. Встала красуня Цілина, радо сміється. Очі у неї зелені, як смарагди, теплі, добром сяють. Подивилась вона тими очима дов” кола – і зазеленів степ, широкі, лани вкрилися ніжною прозеленню сходів.
Розпустила Цілина золоті коси, – і зазолотіли ниви, налились зерном. І поспішають уже люди багатий врожай збирати.
Арсен умився прохолодною водою з озера, підняв молот на плече – кличуть його нові шляхи. – Куди ж ти, юначе? – ласкаво каже йому красуня. – Залишайся з нами! – Прощайте, чабани, і ти, красуне,- каже Арсен.- Мені в груди тисячі людей склали частки своїх сердець, і коли заболить чиєсь серце – біль той у моєму відізветься, йду я туди, куди кличуть мене людські турботи.
Відтоді в багатьох місцях бачили Арсена, і завжди він був там, де треба було його допомоги, його вміння і відваги. І безліч легенд складено про нього – але про це іншим разом.
(2 votes, average: 3.00 out of 5)