Рецензія на оповідання А. П. Чехова “Студент” Мені повезло. Уперше познайомився я з оповіданням А. П. Чехова “Студент” на концерті чудового читця Олександра Познанского. Тоді, давно, вус-лышав це оповідання разом з “Іудою Искариотом” Л. Н. Андрєєва й стихотво-рениями Бориса Пастернаку, я, напевно, уперше побачив у Чехові не тільки тонкого гумориста, але й глибокого філософа й прекрасного художника слова. Мені відкрилася нова грань чеховського таланта, що стала явної не в місце, а разом з його мистецтвом сміятися. “Погода на початку
Кричали дрозди, і по сусідству в болотах щось живе жалібно гуділо, точно дуло в порожню пляшку” так на-чинает Чехов своє оповідання. Декількох речень досить, щоб чита-тель відчув себе безпосереднім свідком що відбувається. Вдихнувши пів^-ний грудьми весняне повітря, у якому “розкотисто й весело” звучить постріл мисливця, прислухаємося до тихого весняного лісу. І знову, одне-єдине слово змушує читачів судорожно здригнутися від холоду: “недоречно”.
Всіма почуттями своїми сприймаємо ми це “недоречно”.
Чувст-Вуем, як холодний вітер, що подув, бачимо, як по весняних калюжах
Випливаючи особливості свого мышле-ния, він від свого, частки, конкретного піднімається в думках до загального, надысторическому, виходить на рівень узагальнення й осмислення того, що бачить і почуває. Але у всім: і в теперішньому своєму стані, і в житті сво-їй, і в історії бачить Іван лише холод, вітер і страждання. “І тепер, пожи-томлячись від холоду, студент думав про те, що точно такий же вітер дул і при Рю-Рике, і при Іоанні Грозному, і при Петрові, і що при них була точно така ж люта бідність, голод; такі ж діряві солом’яні дахи, неуцтво, туга, така ж пустеля навкруги, морок, почуття гніта всі ці жахи були, є й будуть, і тому, що пройде ще тисяча років, життя не стане краще”. Поруч із іменами Рюрика, Іоанна, Петра великих діячів російської історії коштують вічні “вітер”, “голод”, “почуття гніта”.
Причому автор підкреслює незмінність людських нещасть поза залежністю від часу, повторюючи схід-ные синтаксичні конструкції: “точно такий же вітер”, “точно така ж лю-танучи бідність”, “така ж пустеля навкруги”.
Підкреслюють цю незмінність і три дієслівні форми: “були, є й будуть”. Минуле, сьогодення й Майбутнє об’єднані вітром, голодом і стражданнями. Із цього Іван робить невтішний висновок: життя ніколи не стане краще, що б не робили люди. Однак зупинитися на цьому висновку не можна, він з неминучістю спричиняє питання, прямо ні автором, ні героєм не сформульований, але що припускає: для чого жити?
У чому зміст чоло-веческого буття, якщо воно до того мимолетно, швидкоплинно, що не міняє ні-чого в загальній картині миру?
Якщо не змогли позбавити людей від “жахів” ні Рюрик, ні Іван, ні Петро, що робити мені, для чого мені жити? Повний таких думок, Іван не хоче вертатися до свого життя, у кото-рій він нічого не може змінити. “Йому не хотілося додому”.
Увага читача напевно відразу звертається на те, що епізод зречення Петра розповідається Іваном дуже емоційно, він почуває якийсь зв’язок між собою і євангельським персонажем. Тоді була така ж сумовита довга, страшна ніч, і так само, як Іван, був знеможений і замучений тугою й тривогою Петро, і так само грів у вогню свої змерзлі руки. Оповідання Івана знаходить, може бути, не цілком ожиданный їм відгук у душах слухачок.
Одна з них плаче, а друга бентежиться, немов почуваючи “сильний біль”.
У цьому оповіданні Чехов ужило щось начебто кільцевої композиції: Іван з темряви бачить багаття, іде до нього, говорить із жінками й знову йде в темряву, звідки бачить лише вогонь, але не людей довкола нього. Ця особливість підкреслюється вживанням Чеховим слова “знову”: “знову наступили су-мірки… вертається зима”. Однак у думках, у душі Івана подібний віз-обертання ні, недарма зустрічаються в тексті як контекстуальний антонім слову “знову” слово “тепер”.
Іван думає про іншому, про те, що події еван-гельских часів мають відношення й до сьогодення, що Василиса “всією своєю істотою зацікавлена в тім, що відбувалося в душі Петра”. І тільки зараз герой виявляється здатним зрозуміти, що головне в че-ловеческой життя “і взагалі на землі” правда й краса, що тривають безупинно до цього дня. Тільки зараз він зміг відчути почуття молодості, здоров’я, сили. Тільки зараз довідаємося ми, читачі, що героєві, размышлявше-му на початку оповідання про безцільність і безглуздість буття, двадцять два роки.
Тільки зараз почуває герой “невимовно солодке очікування щастя, невідомого, таємничого щастя”. І тільки зараз, відчувши себе частиною життя, бачить він життя “чудової, чудесної й повної високого смыс-ла”. Головний конфлікт чеховських добутків конфлікт між людиною й життям, швидкоплинністю людського буття одержує один з можливих своїх дозволів Алл С о ч. Р У в цьому оповіданні, подібно Пьеру Безухову з роману Л. Н. Толстого ” Війна й мир”, що відповідає на питання “Навіщо жити?
” словами ” За-Тим, що є Бог, той Бог, без волі якого не впаде волось із голови челове-ческой”, знаходить свою відповідь і Іван Великопольский, студент, молодий чоло-вік, початківець жити: “Потім, що у світі є правда й краса, і життя моя частина того ланцюга подій, що об’єднано правдою й красою”.
(2 votes, average: 3.50 out of 5)