Реалістичність зображення людських характерів у творах Володимира Винниченка.
Володимир Винниченко – виняткова постать в українській літературі та історії. Новеліст, романіст, драматург, публіцист, поет, митець-маляр і одночасно політичний діяч. Його твори уже на початку XX ст. перекладали багатьма мовами.
У центрі його художніх пошуків завжди була Україна та болючі проблеми української нації.
Уже перша збірка творів Винниченка “Краса і сила” (1906) виділялася в тогочасній прозі своєрідною, не традиційною манерою письма.
І. Франко був вражений новизною теми вже першого твору “Краса і сила”. Серед голодранців і п’яниць, серед люду, що “не боїться ні тучі ні грому”, виділяються молоді злодії Ілько й Андрій. Перший – вродливий, добрий, але безвольний.
Другий –
В оповіданні “Солдатики!” змодельовано одну з типових подій, пов’язаних з придушенням селянських заворушень. Цей “малюнок із селянських розрухів” є надзвичайно талановитою, глибоко психологічною замальовкою тих складних процесів, що відбулися р українському селі на початку XX ст. “А сталося це якось несподівано. До вчорашнього дня жило собі село, як і перше, голодали, боліли, умирали”, а тепер почали думати і думки наскрізь тривожні: “Обкрадають нас… Грабують… А ми робимо, мовчимо… той має право на землю, хто робить на ній!” Зійшлися і стали навпроти селянський натовп і солдатська шеренга.
Письменник до краю загострює конфлікт, зображуючи нову політичну силу, то вийшла на терени історії. – українське селянство, яке заявило про себе в особі Явтуха.
“Солдатики.!..” – викрикнув Явтух з таким болем, з таким одчаєм, що в валці немов прокинулися всі, а солдатики аж здригнулися разом і похмуро глянули на офіцера”.
Село набувало нового, небаченого раніше досвіду. Хоча Явтух загинув, стрілянини не було. У цьому глибинний історичний оптимізм оповідання. Явтух мертвий, офіцер убитий, але “солдатики” не стріляли.
Якесь грандіозне зрушення, невидиме й нечутне, відбулося в житті, в душах цих “солдатиків”, і воно таке, це зрушення, за своїми якостями, що вселяє почуття надії.
Тільки саможертовність може зняти полуду з очей обурених, затурканих селян, котрі своїх захисників вважають ворогами, – така ідея оповідання “Студент”. Щоб довести свою непричетність до пожежі, яка спалила село; щоб зняти підозру, поширювану стражниками, котрі в біді звинувачують студентів, молодий революціонер прилюдно стріляється. І тоді старий дід, який погрожував “вимотати” з студентів жили, стрибає на одного з охоронців царських устоїв і душить його. Пручання стражника запалило очі селян “диким, лютим гнівом”: “Ага!..
Так його!.. Дай йому щастя того!..”
Сваволю й беззаконня, які процвітали в імперії, переконливо показано в оповіданні “Суд”. Головний персонаж Михайло Денисович Самоцвіт, “хохол, малорос”, живе “як у раю”. Бо “тепер по тридцять копійок удень роблять мені” – такої дешевої робочої сили немає ніде.
Покірності він добивасться “перевіреною методою”: “Тепер не той час, тепер, брат, мужик не той… В морду! от і все роз’яснєніє”. Оповідання має відчутні саркастичні ноти. Вони звучать не лише у філософствуваннях Самоцвіта, але особливо в описі центральної сцени “суда”. Такий суд, “скорий, правий і справедливий”, він демонструє гостеві, розбиваючи обличчя зовсім невинної людини.
Начальник переплутав двох братів Крутоно-женків – Никифора і Никонора. Яскравість зображеного в оповіданні досягається через майстерне використання прийомів іронічного письма, зокрема щедре застосування мовного “суржика”, “макаронічної” мови в окресленні персонажів і змалюванні неординарних життєвих ситуацій.
В. Винниченко поповнив і скарбницю української дитячої літератури. Оповідання “Кумедія з Костем”, “Бабусин подарунок”, “Федько-халамидник”, а також цикл “Намисто” порушують гострі соціальні проблеми. Тут у письменника той самий підхід, що й у “дорослих” оповіданнях: жорстокість буття, і на цьому тлі випадок з активним, непересічним підлітком або дитиною, випадок, який визначає її долю або її життя чи смерть, Так, головний герой оповідання “Федько-халамидник” – жвавий і відчайдушне сміливий хлопчина з бідної сім’ї. У нього не по-дитячому твердий характер і “лицарські” риси: він чесний, не обманює, не просить помилувати, коли його б’ють (а б’ють його часто), має чіткий погляд на те, що треба знати дорослим, а що ні. Федько вільнолюбний, свавільний, по-своєму добрий і чуйний. “Спокій був його ворогом, з яким він боровся на кожному місці”.
А найголовніше – “не любить також Федько товаришів видавати”. Винниченко з великою симпатією змальовує портрет цього підлітка з його звивистою психологією, суперечливими вчинками і щирою душею. Йому протистоїть Толя, син власника будинку, де живе сім’я Федька і в якого працює його батько. Це чистенький, випещений хлопчик, який заздрить Федьковому “геройству” і авторитетові. Якби не Федько, то Толя загинув би на крижині.
Усе ж він не тільки не заступився за свого рятівника, але привселюдно набрехав на нього: “Федько узяв і піхнув мене на кригу”. Толин батько зажадав покари. Хворого, у лихоманці підлітка “поклали на стілець і били вже як слід”.
Федько помер.
Із суворих реалістичних деталей будує Винниченко оповідання з життя дітей, правдиво віддзеркалюючи у них життя дорослих з його несправедливістю, різкими соціальними контрастами, злом і брехнею.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)