У давніх літописах є одне оповідання, яке не блищить красою слів, не вихваляє героїв. Але є в ньому щось таке пророче, є дає надію, віру в ідеали тим, котрі край свій рідний занедбали.
У Києві жив у неволі син половецького хана. Князь Володимир Мономах узяв його під час походу, тримав при дворі, оточив розкошами й славою. Хлопець помалу став забувати рідний стен а край чужий, чужі звичаї почав уважати за свої.
Не так жилося ханові. Він сумував за дитиною, страждав. По кликав гудця (співця) до себе, попросив його поїхати розшукати сина, розказати
А як все те не допоможе юнакові згадати батьківщину, хан дасть йому понюхати євшан-зілля (полину).
Пішов гудець у дорогу, на четвертий день прийшов до Києва, знайшов ханського сина. Став розказувати йому про батька, родину, але забув хлопчина всіх, не пам’ятає й мови. Гудець по струнах ударив, заспівав про лицарські походи, про славні події половецькі; заспівав і пісні колискові. Але не вразив цей спів юнацьке серце.
Тоді посланець дав юнакові понюхати чарівне євшан-зілля. І згадав хлопець усе – рідний степ, батенька свого, волю. І сказав він, що краще
Де ж узяти того чарівного євшан-зілля, яке б навернуло українців на добру путь, повернуло б лицем до батьківщини?
Коментар Автор використовує легенду про євшан-зілля з “Літопису руського” XIV століття для того, щоб звернути увагу сучасників та нащадків на те ганебне явище, коли багато українців заради розкоші та слави відцуралися від батьківщини, свого народу й рідної мови. Він замислюється над тим, що ж треба зробити, де знайти чарівного євшан-зілля, яке б повернуло людям історичну пам’ять.