Багато є легенд українського народу: про історичне минуле, про славетні подвиги… І багато українських письменників також писали твори на цю тему.
Наприклад, у Миколи Вороного є поема “Євшан-зілля”. Це поетична інтерпретація легенди про юного половця, якого взяв полон Володимир Мономах. Життя хлопчика в чужині було розкішним: він ні в чому не знав відмови, жив у достатку.
Все було б гаразд, але на Батьківщині половця залишився батько, що дуже тужив за сином і хотів повернути рідну дитину, бо батьківська любов найсильніша и світі.
Ось і дук привільного, широкого, безкрайого степу повернув юнака в дитинство, коли він був ще зовсім маленьким, бігав по ньому, а євшан-зілля наповнювало цей степ терпким, солодким, духмяним ароматом свободи. І душа перевернулася… “гаряча половецька кров зажадали свободи, волі, свого власного
Микола Вороний, мабуть, хотів сказати, що обов’язок кожної людини – це любов до своєї країни, свого отчого дому, своєї Батьківщини. Ось і половецький юнак обрав рідний край, ніякі подарунки, ніяке розкішне життя не замінить рідного краю. Йому ми можемо пробачити, він був захоплений в полон, а що сказати про людей, які кидають рідну землю, шукають кращого, простішого життя, не дуже переймаючись долею своєї землі, продають її за “13 сребреників Юди”.
Автор ставить нелегке питання: де взяти Євшану для України? Зілля не допоможе, треба людей, які люблять Україну понад усе, не важливо, яка вона є, – багата чи бідна, привітна чи ворожа, прекрасна чи потворна, добра чи гнівна – це не суттєво. Адже ми розуміємо, що головне – це зміст, а не форма, внутрішній стан. Важливо діяти, а не говорити.
Бо слова – вони можуть бути пусті, позбавлені смислу, якщо не підкріплені ділом. Де ж взяти дійсно дійову людину, людину-патріота, для якої горе власної землі болить, як своє власне? Людину, яка вдихнула б запах степового Євшану і захотіла перетворити свою землю на степ, але не пустку, а широкий, безкраїй, вільний, “від споглядання якого хочеться орлом полетіти до синього неба і з височини споглядати свою землю й радіти квітучому краю”. Тоді, напевно, душа радісно співатиме від волі, свободи і не залежатиме від якихось незрозумілих перешкод.
Бо якщо людина нічого не хоче зробити для себе, навряд чи вона буде щось робити для своєї країни. І доводиться “летіти однокрилим пораненим чорним круком над випаленим, оголеним, розораним, спаплюженим степом… “.
(2 votes, average: 4.00 out of 5)