Однієї із проблем, які хвилювали й, мабуть, будуть хвилювати людство протягом всіх століть його існування, є проблема взаємин людини й природи. Найтонший лірик і прекрасний знавець природи Панас Опанасович Фет так сформулював її в середині XIX століття: “Тільки людина, і тільки вона одна у всій світобудові, почуває потребу запитувати, що таке навколишня його Природа? Звідки все це? Що таке він сам? Звідки?
Куди? Навіщо? І чим вище людина, чим сильніша його моральна природа, тим правдивіше виникають у ньому ці питання”.
О тім, що людина
Тривожно зазвучали голоси Троепольського й Васильєва, Айтматова й Астафьева, Распутіна й Абрамова й багатьох, багатьох інших. І виникають у російській літературі лиховісні образи “архаровців”, “браконьєрщик”, “туристів-транзисторщиків”, яким “зробилися під власні неосяжні простори”. “На просторах” вони так граються, що за ними, як після Мамаєва війська, – спалені ліси, запаскуджений берег, дохла від вибухівки й отрути риби”. Люди ці втратили зв’язок із землею, на якій вони народилися й виросли.
Голос сибірського письменника Валентина Распутіна в повісті “Пожежа” звучить гнівно проти людей, які не пам’ятають споріднення свого, своїх Корінь, джерела життя. Пожежа як відплата, викриття, що як спалює вогонь, що знищує на швидку руку побудоване житло: “Горять ліспромхозовські склади в селі Соснівка”. Повість, за задумом письменника, створена як продовження “Прощання із Запеклої”, говорить про долю тих, хто…зрадив свою землю, природу, саму людську суть. Прекрасний острів знищений і затоплений, тому що на його місці повинне бути водоймище, залишено все: будинки, городи, неприбраний урожай, навіть могили – місце святе для російської людини. За вказівкою начальства все повинне бути спалене.
Але природа противиться людині. Як хрести, стирчать із води обгорілі кістяки дерев. Гине Матера, але гинуть і душі людей, губляться духовні цінності, що зберігалися століттями.
І як і раніше самотні продовжувачі Теми чеховського доктора Астрова Іван Петрович Петров з повісті “Пожежа” і баба Дар’я з “Прощання із Запеклої”. Не почуті її слова: “Ця земля вам одним належить? Це земля вся належить хто до нас був і хто після нас прийде”.
Тональність теми людини й природи в літературі різко змінюється: із проблеми духовного зубожіння вона перетворюється в проблему фізичного знищення природи й людини. Саме так звучить голос киргизького письменника Чингіза Айтматова. Автор розглядає цю тему глобально, у загальнолюдському масштабі, показуючи трагічність розриву зв’язків людини із природою, з’єднуючи сучасність із минулим і майбутнім.
Нищівний і заповідний ліс, що продає, Орозкул перетворюється в бикоподібну істоту, що відкидає народну моральність і відсторонилася від життя рідних йому місць Сабиджан, що уявив себе більшим міським начальником, проявляє черствість і неповагу до померлого батька, заперечуючи проти його похорону на родовому цвинтарі Ана-Бейт, – це “герої” роману “Буранний полустанок”. В “Пласі” до межі загострений конфлікт між природою й “темними силами”, і в таборі із позитивних героїв виявляються вовки. Ім’я вовчиці, що втрачає з вини людей один виводок за іншим, – Акбара, що значить “велика”, а очі її охарактеризовані тими ж словами, що й очі Ісуса, легенду про яку Айтматов зробив складовою частиною роману. Величезна вовчиця не погроза людині.
Вона беззахисна перед вантажівками, що мчалися, вертольотами, гвинтівками.
Природа нещадна, вона має потребу в нашому захисті. Але як часом кривдно за людину, що відвертається, забуває про неї, про всьому доброму й світлому, що тільки є в її надрах, і шукає своє щастя в помилковому й порожньому. Як часто ми не прислухаємося, не хочемо чути сигнали, які вона без утоми посилає нам. Свої міркування я хочу завершити словами з оповідання Віктора Астафьева “Падіння аркуша”: “Поки падав аркуш; поки він досяг землі, ліг на неї, скільки ж народилося й умерло на землі людей? Скільки відбулося радостей, любові, горя, лих?
Скільки пролилося сліз і крові? Скільки звершилося подвигів і зрадництв? Як осягнути все це?”
(2 votes, average: 4.50 out of 5)