Талановитий драматург-новатор Іван Карпенко-Карий збагатив українську літературу творами різноманітних жанрів. Невмирущу славу принесли митцеві сатиричні комедії “Мартин Боруля”, “Суєта”, “Сто тисяч”. Однією з найкращих комедій є “зла сатира на чоловічу любов до стяжання” під назвою “Хазяїн”, що з’явилася з-під пера майстра у 1900 році.
Проблематика цієї п’єси, визначена самим тогочасним життям, майстерно втілена в яскраві, соціально й психологічно переконливі образи дійових осіб, виразно відтінена характерними
Найяскравішим у творі є образ мільйонера-аграрія Терентія Гавриловича Пузиря, який зі звичайного сільського глитая стає великим землевласником і капіталістом, на якого працюють сотні робітників, і який експлуатує своїх
Щоправда, Терентій Пузир не завжди був таким. Він добре знає, що таке тяжка праця, адже вони з дружиною “тридцять п’ять літ працювали, сильно працювали”. Пузиреві притаманні деякі позитивні риси: він енергійний, винахідливий, передбачливий, працьовитий, бережливий хазяїн, вимогливий не лише до своїх підлеглих, але й до себе.
Він завжди в курсі всіх справ, що відбувалися у його чималому господарстві, навіть коли стан його здоров’я погіршився. Але все це ніщо перед всепоглинаючою жадобою “стягання без жодної іншої мети”. Ставши хазяїном і заробивши мільйони, своїм робітникам Пузир виплачує копійки, годує їх хлібом “пополам з половою” та за безцінок скупляє у селян худобу. Його тішать чутки про голод, адже це обіцяє неабиякі прибутки. “Он у мене робочим поденним платять тридцять копійок. Нехай голодні ідуть до мене по п’ятнадцять копійок на роботу”, – каже він.
Скориставшись з нагоди, що оброчна земля віддається з торгів на новий строк, Пузир наказує Ліхтаренкові: “Казенну оброчну статтю взять! Наділи мужицькі на десять літ в оренду взяти! А як мужик зостанеться без землі – роби з ним, що хочеш!..” Він жорстоко експлуатує селян-робітників, що лишилися без землі намагається використати всі можливості, завдяки чому й багатіє.
Пузир не переймається людськими стражданнями і не збирається навіть “душею увійти в становище голодних, не дати їм загинуть, не дати розповсюдитись цинготній хворобі”, як умовляє його Золотаренко. “Це не моє діло! – відповідає Пузир. – Голодних буде тим більше, чим більше голодним помагають”. За його філософією, як голодні, то нехай працюють за копійки, та й тут ще варто подумати, щоб не прогадати: ану як привезуть тисяч двадцять робочих, вони “й голову об’їдять”.
Пузир настільки засліплений жадобою збагачення, що забуває про все інше: і про дочку, і про дружину, і навіть про власне здоров’я. Усіх і все він розглядає тільки як джерело прибутків. Він ладен пожертвувати щастям доньки, аби її шлюб з мільйонером Чоботенком приніс нові грошики.
Навіщо Соні “голодрабець”, – вирішує батько, – от мільйонер – завидний жених, бо “скільки б чоловік не мав землі – все бракує”.
Накопичуючи капітал, Терентій Пузир “ішов за баришами наосліп, штурмом крушив направо і наліво, плював на все і знать не хотів людського поговору”. Ненаситна жадоба до наживи штовхає його на шлях злочинних махінацій. Він, звісно, боїться відповідальності, але прагнення ще більше збагатитися бере верх.
Пузир погоджується на обман і шахрайство, беручи на випас 12 000 чужих овець. “Хазяйське колесо” обертається, і його ніхто не може зупинити.
Засуджуючи жадобу та нерозбірливість у засобах збагачення, автор водночас висміює Пузиря, а разом з ним і весь прошарок тодішніх заможних селян, які повилазили “із грязі в князі”. Пузир не бере участі в культурному житті, до земських справ йому “нема діла”, “кращих людей свого краю” не знає і знати не хоче. “Такий хазяїн, такий значний обиватель, ще й кавалер”, як характеризує його пан Золотницький, а говорить, “як дикий, неосвічений мужик”. Котляревський йому “без потреби”, – досить того, що він робить пожертви на сиріт! (але робить він це лише із корисливих цілей, щоб отримати орден).
Пузир нічого гарного не може створити для суспільства. Він кожну справу повинен повернути на власну користь.
Особливо ж вражають побутові подробиці з життя мільйонера, які переконують, що мужицькі манери залишилися в нього без змін: ЗО років не розлучається з подертим кожухом, від якого вже тхне лоєм, та халатом, який дружина з дочкою латають у чотири руки, маже чоботи дьогтем, а чуб – оливою, їдучи в місто, бере в торбу хліб і шматок сала.
Жебракові Пузир не дасть і копійки, бо економить навіть на власному харчуванні: на столі у нього “по-хазяйськи” солонина до хріну, борщ та запарена каша. Через надмірну скнарість дістав травму (побіг за гускою та відбив собі нирки), яка передчасно звела його в могилу.
Отже, в образі Пузиря Карпенко-Карий зобразив землевласника, ненаситний потяг якого до наживи стає самоціллю. Головному герою властиве хижацьке ставлення до життя, патологічна жадібність і повна безкультурність. Алегоричний зміст автор заклав навіть у прізвище свого героя: пузир – велике роздуте “ніщо”.
Така алегорія допомагає зрозуміти авторський задум – затаврувати ідею збагачення за будь-яку ціну, висміяти на весь світ ненажерливість і моральну ницість нових “господарів життя”.
Кожна людина робить свій вибір сама. Якщо ти гарний господар, то повинен їсти хліб, зароблений чесною працею. Ти мусиш бути порядним, справедливим, милосердним, тобто збагачуватись не тільки матеріально, але й духовно, інакше тебе, як і Терентія Пузиря, як “нещасну, безводну хмару… прожене вітер над рідною землею”: “розвіє, не проливши і краплі цілющої води на рідні ниви, де при таких хазяїнах засохне наука, поезія і благо народу!!!”
(2 votes, average: 2.50 out of 5)