Волосний і писар, побачивши покривавлену Кайдашиху, полякались і побігли до Кайдашенків. За ними бігла Кайдашиха та галасувала на все село. Волосний з писарем прибігли в двір і вгляділи живого Лавріна, котрий сидів на хаті та зривав кулики.
З хати вибігла Мелашка, здорова й жива, а за нею Мотря.
– Рятуйте мене! – голосила Мотря. – Як мене знайдуть зарубану сокирою, то нехай уся громада знає, що мене зарубала свекруха! Рятуйте, хто в Бога вірує!
– Чого це ти, навісна, кричиш? – спитав голова. – Адже ж ти жива.
– Рятуйте
– Чи ви показились, чи що? – сказав писар. – Бігає по дворі й кричить, що її вже вбили. Що тут у вас скоїлось?
– Ось що скоїлось! – ткнула пальцем на око Кайдашиха.
– А ти що робиш ото на хаті? – гукнув голова до Лавріна. – Зараз мені злазь та давай одвіт перед нами.
– Не злізу, доки не одірву Карпової хати, – говорив Лаврін і швиргонув куликом волосному на голову.
– Якого ти нечистого кидаєшся куликами? Зараз мені злазь, а то я полізу та сам тебе стягну, та всиплю тобі сотню різок, – кричав волосний.
Лаврін трохи прохолов,
З хати повибігали діти, вгляділи страшне закривавлене бабине лице й підняли гвалт. Собаки гавкали на писаря та на голову, аж скиглили. З села почали збігатись люди. Волосний з писарем та з кількома громадянами повели в волость Кайдашенків, їх жінок та Кайдашиху.
Вони насилу розплутали їх справу і присудили Карпові одірвати хату й поставити окроми на своєму городі, бо Лаврін, як менший син, мав право зостаться в батьковій хаті і за те був повинен додержать матір до смерті. Громада присудила розділити грунт між Кайдашенками пополовині.
Волосний таки посадив Мотрю за бабине око в холодну на два дні.
Після такої колотнечі стара Кайдашиха заслабла. В неї нагнало око, як куряче яйце. Око стухло, але од того часу вона осліпла На праве око.
– Господи! Од чого це в нас почалася колотнеча в сім’ї? – казала
Кайдашиха. – Це воно не дурно: це, мабуть, майстри закладали хату не
На смерть, а на колотнечу. (…)
Минуло чимало років після панщини. Громада трохи заворушилась і почала встоювать за свою вигоду, за своє громадське право.
Тим часом громада почала діло з жидом. Один багатий жид з містечка заплатив панові добрі гроші й купив собі право поставить в селі на панській землі шинки. Він заквітчав своїми шинками село з чотирьох боків і пустив горілку По дешевшій ціні, ніж в громадському Шинку. Люди кинулись за горілкою до жидівських шинків.
Громадський шинок стояв порожній, в його ніхто й не заглядав.
Волосний зібрав громаду. Кайдашенки почали кричати в громаді.
– Панове громадо! – говорив Карпо. – Нехай ніхто з села не купує горілки в жидівських шинках. Посадім коло шинків десяцьких та соцьких, нехай дрючками одганяють людей.
– Я сам сяду з дрюком і буду од ганяти хоч би й свою рідню! – гукнув Лаврін. – Нехай жиди посидять дурно ціле літо над своїми барилами. Посидять та й підуть.
– Добре Кайдашенки радять! – загула громада. – Посадім людей та й не пускаймо нікого в жидівські шинки.
Громада порадилась і розійшлась.
Жид побачив, що непереливки, взяв відро горілки, одніс волосному; друге одніс писареві, зібрав до себе, в шинок десять чоловіків таких, що заправляли громадою, і поставив їм ціле відро горілки.
– Чого нам змагаться, – говорив хитрий жид, – нащо вам мене кривдить. Буду я заробляти, будете й ви. Я поставлю ціну в своїх шинках таку, як у вашому, ще й зараз заплачу в волость сорок карбованців одчіпного.
– Чи вже заплатиш? – гукнули чоловіки.
– Ой-ой, чом і не заплатить для добрих людей; ви думаєте, що я жид, то в мене й душі нема? Я ладен і на церкву дати. Ет, та що й говорити!
От вам хрест, коли не ймете віри.
І жид перехрестився зовсім по-християнськи. і
– Чи ти ба! Жид хреститься! – гомоніли люди.
– Ви думаєте, що я не поважаю вашої віри? Та я ладен жити з ва: ми, як з братами, – підлещувався жид. – От вам ще відро горілки! Суро!
А винеси гостям оселедців та паляниць! – гукнув жид до жидівки.
Сура зітхнула на всю кімнату, так їй було шкода оселедців, але вона винесла й поклала перед людьми на столі.
– їжте, люди добрі! Ви думаєте, що я шкодую для вас? – говорила
Сура. – Ой вей мір, ой-ой! – прикинула вона вже тихенько, виходячи з
Хати.
Люди пили, закусували та слухали Берка, а Берко неначе грав їм на цимбалах своїми облесливими словами.
Давні панщанники понаставляли вуха та слухали Берка. Його слова, підсолоджені горілкою та приправлені оселедцями, так і влазили в їх душі. Вони не знали, що жид вибере ті сорок карбованців і за оселедці, і за ту горілку, що вони в його дурнички п’ють, з іх-таки кишень – то недоливками, то водою, підлитою в горілку, то більшою платою.
Люди розтали, як віск, і почали хвалити жида. Декотрі вже були зовсім п’яненькі.
– Так що ж, панове, та ще й які панове! Що тепер пан перед вами! Ви, Грицьку, тепер пан! От хто пан! Що схочете в волості, те й зробите!
Ви, Петре, тепер господар на все село, ніби князь! Тепер ви пани, а пани вже перевелись на Іцькову сучку, – підлещувався Берко до мужиків. – Та що ж, панове, чи згодитесь громадою оддати мені й свій шинок, і будете пускати людей в мої шинки? Я подарую сорок карбованців на волость, а за ваш шинок зараз покладу гроші на стіл!
– А добрий жид! – гукнув один п’яненький мужик. – Ще й гроші зараз дає. Будемо стояти на сході за його!
– Авжеж будемо, бо ще й на церкву покладе!
Саме в той час Карпо Кайдашенко їхав з ярмарку, вглядів коло панського шинку купу людей та і став. Берко знав, що Карпо горілки не любить і на сході йде все проти його. Він сховався в кімнату.
– Здоров був, Карпе! – гукнув Грицько і почав обнімать та цілувать Карпа. Гостра неголена Грицькова борода колола Карпове лице, неначе голками.
– Та здоров був… – говорив Карпо, одвертаючи лице, – та годі вже!
– Здоров був, соколе! Та зайди-бо в шинок та випий хоч чарочку з нами! – молов Грицько і знов ухопив Карпа руками за шию і цмокнув його в щоку.
Грицькова борода подряпала Карпові щоку, аж кров виступила.
– Та одчепись ік нечистій матері. Оце припало тобі цілуватись! Аж кров виступила на щоці!
– Серце! голубчику! Чи вже ти оце не вип’єш з нами хоч по одній чарці, хоч півчарки! Та тут же такий добрий жид!
А! Що вже й казати!
Грицько розвів знов руки і наставив губи.
– Та одчепись собі! Піди, обніми та поцілуй мою коняку, коли вже припала охота цілуваться, – говорив Карпо. – А нащо це ви горілку п’єте в жидівському шинку?,- спитав Карпо.
– Та бодай не казати… – сказав Грицько, – тут такий добрий жид, такий добрий, чорт його знає, де він такий добрий взявся. Благодареніє Богу і всім святим, він і на церкву дасть! Ото кумедія!
– А ви забули, що самі на громаді постановили?
– Серце, голубчику, білий лебедику! – говорив п’яний Грицько,
Тикнувши колючою бородою Карпові в ніс. – Та не цурайся-бо нашого
Хліба-солі.
Карпо бачив, що з п’яним розмовлять – тільки гаяти час, вдарив коняку батогом. Віз покотився.
– Карпе! Карпе! Та зайди-бо та хоч по крапельці, хоч півкрапельки!
– гукав ззаду Грицько й біг за возом.
На другий день зібралась громада. Прийшов Карпо і вдивився.
Громада співала вже іншої: волосний та писар тягли за громадою і кричали, щоб оддати Беркові й громадський шинок, не тільки що пускать людей по горілку і в жидівські шинки… бо Берко зараз платить гроші…
– Панове громадо! Погана ваша рада, я не пристаю на це! – сказав
Понуро Карпо й одійшов од громади набік.
Громада оддала Беркові громадський шинок, хоч Берко на церкву грошей не дав, а тільки дурив п’яних мужиків.
Громада дорого потім заплатила хитрому жидові…
Берко приймав за горілку не тільки пашню, але навіть крадене сіно и солому. Понесли люди, мішками пашню в Беркову комору, а Берко тільки гладив бороду білою рукою, дивився, як п’яні мужики валялись під його шинком, та зараз-таки підняв скажену ціну на горілку в усіх шинках.
(2 votes, average: 5.00 out of 5)