Людину завжди приваблювали гроші, бо давали владу. Саме тому вона тяглася до них, іноді забуваючи про честь, совість. Але бувало й так, що вона зовсім перетворювалася на глитая. Саме таким постає переді мною Терентій Гаврилович Пузир, людина смішна і одночасно страшна.
Образ Пузиря розкривається в розмовах із багатьма людьми. То ми бачимо, як хазяїн розмовляє з робітниками, то із Золотницьким – інтелігентом-поміщиком, то з дочкою, то з Феногеном. І з усіх епізодів постає перед нами людина, що за “сорок літ” розгубила свої людські почуття;
Та він і дійсно став таким: зовсім не замислюється над життям бідних – йому треба від них тільки брати, брати… “Робочого чоловіка не можна… нагодувать іншим, білішим хлібом: він буде раз у раз голодний…”; “нам нужен дешевий робітник – без дешевого робітника хозяйство вести годі…” Стає страшно від цих слів. Як може бути людина такою черствою? Та ще й сам був “мужвою репаною”, а тут носа підняв і згори не хоче подивитися навкруги.
Страшний
Стає смішно від його логіки. Комедія “Хазяїн” І. Карпенка-Карого була одним з наивидатніших явищ в українській драматургії другої половини XІX століття. Глибокий знавець життя українського села і, зокрема побуту його глитайської верхівки, автор зумів показати суперечності суспільного життя.
Драматург дуже своєчасно і дошкульно висміяв глитайські ідеали, показав нікчемність і моральне убозтво тих “чумазих”, що зустрічали новий двадцятий вік з надією бути господарями життя. Іван Карпенко-Карий зобразив дуже типове явище того часу, коли “мужва репана” вибиралась на поверхню капіталістичного розвитку, що супроводжувалося жорстокою експлуатацією трудящих мас.
Хто такий Пузир? Це великий капіталіст-землевласник. Збагачення, гонитва за наживою – ось його головна мета. Вже скупив у навколишніх поміщиків тисячі десятин землі, веде господарство в кількох економіях, випасає на своїх степах отари овець (“у мене своїх овець сорок тисяч”), тримає штат прикажчиків, управителів, навіть фахівця з вівчарства – іноземця. І все йому мало. Обирають Пузиря у земську управу: “Торік вибрали.
Тільки я ще ні разу не був”. Але орден бажається одержати. Тому і дає Пузир гроші на притулок для бідних, за що й одержує орден Станіслава.
Аякже, “не дурно пожертвував на приют”. Цей “хазяїн” все ще не звикся зі своїм становищем мільйонера і тому додержується примітивних форм експлуатації, годує робітників таким хлібом, що і в горло не лізе, бо “поки свіжий, то такий глевкий, що тільки коники ліпить”, а коли зачерствіє, “тоді такий твердий, як цегла – і собака не вкусить”. Володар трьох економій і величезних отар овець торгується за кожну копійку. “Все скупив?” – питає Пузиря зі сміхом Золотницький. “Ні, ще не все”, – дуже серйозно відповідає цей “хазяїн”.
Таким людям і культура ні до чого: не знають ні письменників, ні поетів, не розуміють серйозної музики. Ще є в них своя філософія: “Чудні люди! Голодних годуй, хворих лічи, школи заводь, памятники якісь став!..” Вони не розуміють: навіщо?
Та й Котляревський Пузиреві “без надобності”, бо не приносить він грошей, не сприяє збагаченню або отриманню нового ордену. А ось закон можна обійти, а потім галасувати, що “граби-тель” Петька Михайлов “тягне за собою в тюрму”. А яку вже смерть знаходить собі Пузир! Погнавшись за гусьмя, що скубли одну-єдину копу пшениці (з 22 тисяч), він упав і відбив собі нирки.
Смерть вже чекає за плечима, а Пузир поривається їхати скуповувати за безцінь овець у голодних селян. Як каже лікар: “Воюющий мечем, од меча гибнєт. Хо-зяйство його меч, від нього й смерть”. Але продовжують жити поки що маленькі “хазяїни”: Феноген і Ліхтаренко. Обидва – найближчі помічники Пузиря і пройшли його добру школу.
Як і він, вони безчесні і несправедливі, бездушні й жорстокі. Обдурювати, шахраювати, збагачуватися – такий смисл життя Фе-ногена. Та й Ліхтаренко давно зрозумів суть суспільства, в якому жив:
Про типовість таких людей, як Ліхтаренко і Феноген, обставини, у яких формувалися їхні характери, драматург влучно сказав устами самого Ліхтаренка: “Підходящий грунт – от і родять такі люде, як ми з вами”. На відміну від Пузиря та його помічників, Золот-ницького, Калиновича і Соню автор наділив рисами культурності, гуманності. Так, вустами Золотницького Карпенко-Карий заявляє, що при таких хазяїнах, як Пузир, “засохне наука, поезія і благо народа!!!” Золотницький шукає нових форм господарювання: разом з кількома компаньйонами поміщик будує цукровий завод, але тверде не знає, що вийде із задуманої справи. Що ж до Соні, то життя вона знає погано, жорстока правда про становище людей у батькових економіях була для неї несподіваним відкриттям. Письменник однак показує, що добрі наміри ліберальної інтелігенції не могли здійснитися в тодішньому суспільстві, бо наштовхувалися на повне небажання капіталістів виконувати їх.
Але все ж таки Ка-линович вірить в історичне покликання культурної інтелігенції, у необхідність поширювати освіту серед народу, внаслідок чого “скоріше виросте серед людей найбільша сума справедливості”.
А народ теж не мовчить. Ми бачимо протест робітників проти вкрай поганого харчування. І все більше і більше людей підіймають свій голос. Для придушення бунту робітників Пузир навіть звертається за допомогою до влади. В комедії І. Карпенко-Карого “Хазяїн” можна побачити всі ті явища, які підняли “мужву репану” до рівня “хазяїна”, залишивши при цьому цих людей бездушними і нікчемними. Я гадаю, що її сатиричний пафос спрямований на боротьбу проти потворних моральних устоїв в ім’я перемоги світлих ідеалів людства.
Тому, на мій погляд, ця комедія назавжди залишиться в нашій літературній скарбниці як видатне досягнення української драматургії XІX століття. Ось ми з вами і дізналися, хто такий Пузир. Посміялися.
Але ж відомо, що від смішного до сумного один крок.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)