Іноді, читаючи поезію Л. Костенко “Пастораль XX століття”, виникає питання, чому поетеса обрало саме таку назву для вірша? Адже, як відомо, жанр пасторалі, тобто ідилічної картини життя сільської людини в її гармонічних зв’язках з навколишнім світом, був розповсюджений в XIV-XVIII сторіччях. Тому не можна не звернути уваги й на істотне уточнення поетеси – пастораль саме XX сторіччя. Уже в назві автор акцентує увагу на своєрідному парадоксі, антитезі заголовка добутку і його змісту
Замість ідилії, розвертається начебто спалах, несподіваний,
Хоча б личко покажіть! Личка вже не було…
Ліна Костенко – не сторонній
Це несправедливо, коли старі ховають молодих. У цьому є щось неприродне. Поетеса використає прийом антитези, щоб підсилити трагізм події. І несли їх, убитих, діди, яким “не хотілося жити”. Молодість протиставлялася старості, а життя – смерті. Природа, начебто жива істота, теж сумує за хлопцями, за їхніми загубленими життями: коли їх несли, “навіть сонце впало ниць”.
Найбільше горе матері – втрату дитини, поетеса передає через згадування про Аріадну. Вона, згідно давньогрецького міфу, допомогла юнакові Тесею вибратися з лабіринтів Мінотавра. Аріадна дала улюбленому клубок ниток, що і вказав вихід.
Відтоді “ниткою Аріадни” називають рятівний засіб виходу з дуже скрутного стану. Ліна Костенко трансформує міф у ситуацію, у яку потрапили матері загиблих хлопців. Тому така безнадега й розпач звучать у рядках її поезії: “И ніяка в житті Аріадна вже не виведе з горя тих матерів”. Тому що призначення жінки в цьому складному, суперечливому світі родити дітей, продовжувати рід. Розчісувати кучерявенькі чубчики синам, заплітати кіски з різнобарвними бантиками дочкам.
Чекати онуків, правнуків, знать, що їх чекає тиха старість у багатолюдному родинному колі. Жінка родить дітей у будь-яких ситуаціях: чи те війна або мир, чи те горе або радість. Так відбулося й у поезії Ліни Костенко
Поетеса Затверджує вічний кругообіг життя, вічність усього сущого, відновлення, розвиток. Зв’язок часів і поколінь неможливо перервати. Самої Л. Костенко дуже близькі події, пов’язані з війною, тому що вона пережила лихоліття війни, тому й відкрито затверджує: “Мій перший вірш написаний в окопі на тієї сипучій від вибухів стіні, коли втратило зірки в гороскопі моє дитинство, убите на війні”. І такою, убитою війною, молодих хлопців і дівчин було дуже багато.
Але вони вірили, що все погане пройде (як було написано на обручці пануючи Соломона). Настане мирний час, а з ним – любов, сенс життя й віра!