Пісня про себе (уривки)
1
Славлю себе!
І те, що приймаю я, приймаєш і ти,
Бо кожен атом, належний мені, так само тобі належить.
Я байдикую і тішу душу свою,
Блукаю і байдикую собі на вдоволення… оглядаючи списи
Травинок літніх.
Мій язик, кожен атом моєї крові створено з цього грунту,
З цього повітря.
Народжений тут від батьків, які народилися тут від своїх батьків,
А їхні також від своїх,
Я, тридцятисемирічний, починаю у добрім здоров’ї
І сподіваюся не скінчити до самої смерті.
Віри та школи в
Хоч їх не забули,
Вони йдуть назад, бо їм досить того, що мають.
Я припускаю добро і зло, я дозволяю говорити навмання,
Природа не знає цензури, вона повна первісних сил.
6
Послухай-но, що це – трава? – повні жмені простягши, дитина
Спитала.
Що відповім я дитині? Я ж бо не більше від неї знаю про це.
Може, це прапор зелений вдачі моєї, зітканий із різнотрав’я надій.
Може, це хусточка Бога,
Дарунок запашний, на згадку зумисне кинутий,
З іменем власника десь у куточку, щоб ми спостерігали, і міркували,
І говорили: – Чиє?
Може, трава й сама – дитина, новонароджене
Може, це ієрогліф тотожності,
Що про Зростання, рівне повсюди, твердить,
Славне буяння на землях чорних народів і білих,
Канаків, тукагоїв, кафів і конгресменів, однакове їм пропоную,
Однакове й у них беру.
А нині трава мені видається волоссям, не стятим з могил.
Ніжним буду до тебе, травице зелена,
Може, ти проросла із трупів юначих,
Може, я навіть знав і любив би тих юнаків,
Може, ти з трупів літніх людей і жінок, із ненароджених,
Вирваних з матерніх лон,
Нині сира земля для них – матернє лоно.
Темна занадто трава для сивини старих матерів,
Темніша від безбарвних борід старих чоловіків,
Темна занадто, щоб виростати із піднебінь блідо-червоних.
О, я відчуваю нарешті, що це – язики, і вони щось нам кажуть,
І я відчуваю: вони проросли з піднебінь недаремно.
Відчуваю, що можу вам розтлумачити натяки про юнаків померлих
І юнок,
Натяки про літніх мужів, і жінок, і ненароджених, вирваних
З матерніх лон.
Де вони ділися, літні і юні мужі?
Де вони ділися, жони і діти?
Вони бадьорі, повні життя де-небудь,
Найменший паросток твердить, що смерті немає,
І якщо коли-небудь, до життя, вона й існувала, то вже не чекає
Попереду, щоб життя зупинити,
Кожна зникла хвилинка з’являється знову.
Все прямує тільки вперед і вгору, занепаду не існує,
Померти – це зовсім не те, що ми уявляємо, це багато приємніше.
Перекладач – Світлана Хміль
(2 votes, average: 3.50 out of 5)