..Котиться веселкове літо барвінковою українською землею… Щедрим обіцяється бути цьогорічний урожай. Напоєний щедротами благословенної землі – земельки тугий золотавий колос бринить – видзвонює на семи вітрах оду хліборобським рукам… І радіє серце хлібороба, повниться його душа щастям!
Спостерігаючи таку картину, я з упевненістю міг би стверджувати, що земля, ще й така багата, як наша, є передусім щастям для своїх доглядальників. Водночас, на жаль, із щирим болем мушу констатувати й інше: досить часто земля ж таки є й джерелом
Занадто складний і суперечливий зв’язок між землею та хліборобом.
У цьому мене переконують долі людей землі, широко й багатогранно подані в українській літературі. Корифеї красного письменства – Панас Мирний, Михайло Коцюбинський, Іван Франко, Леся Українка, Андрій Головко, Олександр Довженко та багато інших – відобразили складні, часто трагічні, а часто сповнені радості й утіхи взаємини людини й землі. Наприклад, у романі Панаса Мирного та Івана Білика “Хіба ревуть воли,
Не щастя родинного життя на своєму полі, а поневіряння й мука каторжанина судилися Чіпці Варениченку – головному герою твору.
Земля, як марево, поманила й Маланку Волик з повісті “Fata morgana” М. Коцюбинського. Так, на жаль, тільки поманила, а потім зрадила, укравши останні краплини надії на щастя, убивши її чоловіка й односельчан, що прагнули землі та волі.
Страшна трагедія братовбивства через землю стала основою повісті Ольги Кобилянської “Земля”. Гірко плаче старий батько Івоніка Федорчук, ховаючи вночі улюбленого сина Михайла, повік прощаючись із тим, що так любив землю і працю на ній. Прокляттям землі, яка визначила нещасливу долю його і його дітей, є слова почорнілого Федорчука: “Не вона для тебе, синку, була, а ти для неї!”
Трагічна доля героїв драми І. Франка “Украдене щастя” теж спричинена землею. Щоб не віддати грунт у посаг Анні, її брати фабрикують факт смерті нареченого сестри – солдата Михайла – у Боснії. У кого ж украдене щастя? У Михайла, Анни чи Миколи?
У всіх трьох.
В українській літературі XІX століття образ землі постає втіленням фатальної біди для людини, цілковитої залежності хлібороба від клаптика земельного наділу.
По-новому розкривається образ землі в українській літературі XX століття. У творчості А. Головка, А. Малишка, О. Довженка людина стає не рабом землі, а її господарем. Щасливим, натхненним…
У поемі Андрія Малишка “Це було на світанку” земля “…лежала горбата, нужденна, безсила”, та своєю невтомною творчою працею Докія Петрівна – головна героїня твору – “вмила потом її і колосом заколосила”. Не страшно вмирати Докії Петрівні, бо лишає вона на землі вічні сліди:
Тут Докія косила –
І ляжуть покоси.
Тут Докія співала –
І родиться слово.
Цей образ наче знаходить продовження в образі матері з повісті О. Довженка “Зачарована Десна”. Ненька письменника так любила землю, так раділа, коли з неї пробивалася корисна рослина, що її важка праця на чорних перелогах перетворювалася на поезію.
Складним, суперечливим, багатогранним є образ землі в українській літературі. Та попри все кожен митець лейтмотивом проводив думку про життєдайність землі для української нації. Щасти тобі, моя земле!
Хай дорідним урожаєм колосяться твої розлогі мирні лани. Хай не повториться трагічне й гірке 1930-х, 1950-х років. Хай лише променистий сонячний ранок вітає тебе з надією й добром!
…Майже 20 років уже незалежна наша держава. Всеплодющая мати – земля в руках тих, хто знається на догляді за нею. Здається, що саме тепер постали вимріяні Шевченком часи, коли “в селах у веселих і люди веселі”. Отже ж таки: земля може й має бути щастям для хлібороба. Щонайменше, я вірю в це.
Тож хай добро й щастя виростають із землі для її синів і доньок. Зло ж і нещастя “чорної землі” хай гинуть, бо їхнє коріння не в землі, а в людській жадобі й нелюдяності.
(2 votes, average: 4.00 out of 5)