Підтримайте або спростуйте думку: “Тільки через жалість, страждання людина зостається людиною” (О. Довженко)

Ще раз і ще раз перечитую фразу великого сина нашого народу Олександра Довженка й розумію, що в ній доконечно просто й лаконічно сформульовано “великий секрет” того, як людство може врятуватися від “вірусу знелюдніння”, про який ми мали б набагато частіше говорити нині, аніж про віруси імунодефіциту чи “свинячого грипу”.

У чому ж полягає цей секрет людяності на думку великого страдника, який і під кінець життя уявляв себе маленьким хлопчиком у Країні Людей на березі “зачарованої Десни”? У тому, що людина повинна навчитися

відчувати чужий біль, як свій, тобто навчитися бути жалісною. При цьому вона здатна навчитися цього лише тоді, коли знайде в собі сили пройти важкими дорогами власного страждання. Іншими словами, лише пізнавши на власному досвіді біль від жорстокості світу й очистившись у цьому пекельному горнилі, людина стане спроможною зрозуміти ближніх і зможе співпереживати їхнім стражданням, жаліти їх і завдяки цьому здатна буде залишатися Людиною. Довженко відкрив цей секрет людяності й довів його дієвість власним життям – взірцем людяності.

Тож із його думкою мені важко не погодитися.

Позицію про те, що існує

тісний взаємозв’язок між людяністю й здатністю людини, яка сама зазнала страждань, жаліти інших, не так уже й важко довести. Для цього звернуся до одного з найулюбленіших творів – драми – феєрії Лесі Українки “Лісова пісня”. Як на мене, у цій “казочці” геніальній поетесі вдалося якнайточніше показати окреслений вище взаємозв’язок між людяністю, стражданням і жалістю. Гляньмо: ким була Мавка до знайомства з Лукашем? Не людиною, а лісовою істотою, яка не знала ні любові, ні страждань, ні жалощів.

Таку, можливо, несподівану характеристику Мавці можна дати на підставі глибшого аналізу прологу. Згадаймо, як Водяник застерігає Мавку від стосунків із Тим, що греблі рве. Мудрий старець попереджає лісову красуню, що молодий ворохобник пограється, повеселиться, та й кине її, адже не відомі весняному легеневі ані страждання, ані жалість.

Та в якийсь момент із лісової істоти Мавка перетворюється на людину. Коли ж це стається? Тоді, коли вона через страждання, породжене любов’ю й зрадою, пізнає велику людську здатність співчувати іншим: перебуваючи у вічній тиші й холоді Того, хто в скалі сидить, звідки ще нікому не вдавалося повернутися, Мавка, що пізнала людське страждання, так гостро й по-людськи відчула біль, розпуку, страждання Лукаша, що знаходить сили вирватися з тенет темного царства… Мавка стає Людиною! Наголошую, що вона стає людиною не тоді, коли спізнала радість кохання, і навіть не тоді, коли її серце рвалося від болю страждань за себе, а саме в той момент, коли її єство відчуло муку іншого серця.

Саме тоді Мавка стала новонародженою людською душею. Як видно з цього прикладу, шлях до людяності – це шлях через власні страждання до здатності співчувати іншим людям, жаліти інших.

Показавши існування нібито тісного взаємозв’язку між людяністю й здатністю людини страждати самій і жаліти інших, я запитую себе, чи обов’язковою умовою для збереження людського в людині є обидві ці здатності? І відповідаю: безперечно. Цей висновок для мене очевидний з огляду на такі міркування.

Будь-яка людина в цьому світі приречена на страждання. Досить часто ці муки, фізичні чи душевні, можуть випалювати вщент людське в душах. Показовою в цьому плані є доля Чіпки Варениченка з роману Панаса Мирного й Івана Білика “Хіба ревуть воли, як ясла повні?”: хлопець, знівечений стражданнями, утратив найцінніше – людину в собі.

Отже, саме по собі страждання не завжди здатне забезпечити збереження добра в натурі людини.

Як мені здається, передусім усвідомлення людьми того факту, що й хтось інший, хто поряд із ними, так само страждає і, можливо, його болі ще страшніші, і дієве співчуття по відношенню цієї близької душі стають запорукою того, що джерело людяності на землі не всихає. Таким чином, лише поєднання власного страждання й уміння пожаліти іншого завжди здатні спонукати людину забути про свої біди й відкрити душу до входження серце справжньої Людини.

Істинність думки про те, що людина здатна залишатися справжньою людиною не стільки через те, що їй болять власні біди, а скільки через те, що вона вміє страждання іншого відчувати, ніби вони її власні, можна підтвердити багатьма ілюстраціями. Та для мене найпоказовішим є, мабуть, приклад життя моїх дідуся Василя й бабусі Вусті: зазнавши багатьох страждань (і Голодомор, і війна, і несправедливості тоталітарних часів), вони не втратили здатності любити ближніх, співчувати й допомагати їм. Усім своїм життям вони довели й показали нам, їхнім численним дітям, онукам і правнукам, що зберегти людяність можна і в стражданнях, і в радості, аби лише не була втрачена здатність жаліти інших.

Отже, “людське” здатне перемогти в людині лише тоді, коли людина буде жалісною до інших. Співчуття ж, жалість до інших може з’явитися лише за умови, що людині в житті й самій трапилося пізнати муки страждань.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 3.00 out of 5)

Підтримайте або спростуйте думку: “Тільки через жалість, страждання людина зостається людиною” (О. Довженко)