Петр Безруч Поезії Перекладач: Микола Лукаш Джерело: З книги: Від Бокаччо до Аполлінера/Переклади/ К.:Дніпро,1990 ОДИН ЛИШ РАЗ
Не пам’ятаю вже, Коли і де я чув таку легенду… На півночі далекій Десь є долина серед гір високих; Сумна вона й темна,
Бо там ніколи не світає сонце. Живуть сумні там люди В снігах одвічних, у димучих юртах; Сидять навкруг багаття Чоловіки, хмурні й скупі на слово,
Жінки смутні, журливі; За ними діти кутаються в хутра. Не знаю, як то сталось,- Можливо, що Земля зійшла з орбіти,- Одного дня
Засяло раптом сонце,
Й молилися, щоб невідомий демон Їм пощадив життя. Тим часом соице Спалило геть усі сніги одвічні, I цілина піднесла До уст промінних запашні фіалки.
Бог сонця як побачив Цю мертву тишу, острах і молитви, Пройшов долину
I більш ніколи в край той не дививсь. Як страх минувся Й наважилися люди вийти з жител,- Побачили вони
Вологу землю й невідомі квіти I зрозуміли – добрий Бог Відвідав їх, але на них образивсь, I всі в душі відчули, Що день такий не вернеться ніколи…
Тоді ще в глибшім смутку Схилилися їм голови
Один лиш раз зайшло в їх край похмурий I з їхньої провини Пішло від них навіки! Один лиш раз ішла любов край мене. Струнка і чорнокоса,
Вона до мене ніжно говорила: “В вас добре серце, Щаслива буде з вами кожна жінка”. А несміливий погляд
Казав ще більш, ніж ті слова солодкі, Промовлені так любо, Так рідно, як у Тєшині моєму, У ріднім краї… Та я, що вже давно
До дна допив життя гіркотну чашу I з книг буття сторінки білі вирвав, Сказав їй грубим тоном, Як мовить чорний люд у нас в Остраві: “Без краю, панно, буде той щасливий,
Хто стане вашим мужем, Але шкода – На пні усохлім не цвісти троянді”. Любив її – за іншого пішла. Вогонь мій згас, на серце впали тіні,
I сум тяжкий життям моїм снується, Як пригадаю часом, Що йшла любов край мене ніжним кроком, А я до хати двері зачинив,
I вже вона не вернеться ніколи! ТИ I Я Звертай з дороги! Брудні в мене руки і одяг пропочений; Живеш ти в палаці, я – в хижі убогій,
Ти пан вельможний, а я робочий. Над хмурим чолом – фрігійський ковпак, У грудях – ненависть до посіпак. Од мене не плачуть голодні сироти, То ж ти столочив їм хортами поле,
Без серця, без совісті – щез би ти, іроде! А я з Бескид, син горя й неволі, Роблю в твоїй шахті, в твоїй гамарні Твої плоти жену по ріці,
Роблю на тебе у люті марній I сам змарнів, зчорнів на лиці. Ти, а не я лив сльози вдовині, Тому ти й вельможний, а я убогий… Гей, бережися на верховині!
Я в шапці фрігійській. Звертай з дороги! СУПУТНИЦЯ Залізом ти душу зчавила мою…
Ні, Доле, рукою легкою,- Та скрізь, у якому б не був я краю, Йшла Пісня переді мною. Важучий, скрипучий був шлях життьовий, А небо крилося млою,-
Та в мороці лютім, у тьмі лихій Йшла Пісня поруч зі мною. Путі завели в пустелю страшну, Сліди замело югою,-
Як коні везли на цвинтар труну, Йшла Пісня сама за мною.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)