Федір Михайлович Достоєвський учився (в Інженерному училищі) і провів більшу частину свого життя в Петербурзі. Це місто займає важливе місце в його добутках не тільки як основне місце дії. Подивимося, як Достоєвський описує Петербург.
Він не говорить про його архітектурні достоїнства або недоліки, про красу фасаду; він заглядає усередину будинків. “Малюсінька кімнатка, кроків шість довжиною, що мала самий жалюгідний вигляд зі своїми жовтенькими, курними й усюди відсталими шпалерами, і до того низька, що мало-мало високій людині ставало
Кожна деталь важлива в Достоєвського, і навіть жовтий колір не випадково зустрічається в описах – у той час він у багатьох людей асоціювався з “жовтим будинком”, тобто будинком божевільних, і теж створював відчуття “неправильності” що відбуває. На мій погляд, дуже важливо, що в цієї, схожої на труну кімнаті, задушливо, як задушливо й у кімнаті Соні, і в шинку, де Розкольників зустрічає Мар-Меладова. До цього можна звикнути, як’ можна звикнути до колодязів будинків, що давлять на людину своїми грязно-сірими стінами: все це риси міста; так Петербург накладає
Логічно було б припустити, що Петербург свого роду “місто контрастів”, і в будинках на Палацової картина прямо протилежна. Але це не так. І “вічний чоловік”, що кутається у свою шубу перед величезним особняком, нагадує Акакия Акакиевича. Усередині цих будинків, більших зал і коридорів теж задушливо, місто давить і на міністрів і на генералів, що й почуває герой “Двійника”, потрапивши на обід кначальству.
Але невже Петербург – це просто таке жахливе місце, що зводить із розуму своїх мешканців, і досить його покинути, щоб почати жити? Однак і в повітовому містечку (“Біси”) життя йде так само; “біси” не гірше петербурзьких, і Ставрогин, на відміну від Раскольникова, уже не бачить виходу й вішається. У селі ж панує Фома Хомич (“Сіло Степанчиково і його мешканці”), і, коли він умирає, вдячні молодята приносять квіти на його могилу.
Хочеться вирватися, утекти від цього абсурду, але нікуди. У своїй поїздці по Європі Достоєвський бачить такі ж картини: сірі міста напроти Сікстинської Мадонни
Навіть Природа не може залишатися недоторканої в цьому світі. Згадаємо, як у своїх “Щоденниках” Федір Михайлович описує дачний час, коли всі петербуржці ринулися у свої заміські будинки, на острови. Достоєвський ішов по спустілому місту (було досить пекуче), дійшов до шлагбаума й потрапив у ліс. І тут, відпочиваючи від жари й суєти міста, він говорить, що природа нагадує йому сухотну дівчину
Петербург у Достоєвського стає символом цієї хвороби, хвороби миру. Але невже “середовище заїло” всіх цих нещасних людей, і немає виходу. Як же тоді пояснити всі міркування Достоєвського про “орла, прийдешньому зі Сходу” і його впевненість у можливості нового життя (“Щоденники”). “Не по справах” пропонує Федір Михайлович судити російський народ, але “по тимі великим і святим речам, по яких він (народ) і в мерзенності своєї постійно воздыхает”. Бачити такий Петербург – значить бачити тільки справи, справи самих людей
Але Достоєвський пише й про іншому, пише про можливість (єдиної) виправлення (у своєму романі “Злочин і покарання”). Петербург Достоєвського – це не тільки уособлення зла, “середовища”, але й надія. Достоєвський вірить у те, що люди -створять гідні плоди покаяння” і Петербург буде іншим
(1 votes, average: 5.00 out of 5)