Мене ж ніщо шкодити не може, Я злість твердістю зітру; Ворогів моїх хробак кістки згризе, – А я Пиит – і не вмру. Г. Р. Державін У Росії, у силу певних історичних, політичних, національних умов, письменники й поети були не просто авторами романів і віршів, що розважають публіку, але володарями дум і почуттів народних. Недарма в російської поезії образ поета-громадянина рівнявся з образом біблійного пророка Пророк – це той, кому даний понад дарунок провидіння, або прямій дарунок несвідомого, але вірного прорікання волі Бога.
У Біблії старозавітні
Повстань, співак, пророк волі! Вcпрянь! Звести, що я віщав! Про високе призначення поета писав і О. С. Пушкін у своєму вірші “Пророк” (1826).
Поет – ліричний герой – розповідає про свою зустріч із Богом, що наділяє поета великим талантом – проповідувати вищу правду.
Але спочатку поет одержує здатність бачити й чути те, що не дано простому смертному: И почув я неба содроганье,
Саме цю проповідь він ставить собі в заслугу у своєму поетичному заповіті – вірші “Пам’ятник” (1836): И довго буду тим люб’язний я народу, Що почуття добрі я лірою будив, Що в моє жорстоке століття восславил я волю И милість до занепалого призивав.
Образ поета-пророка привернув увагу й М. Ю. Лєрмонтова, що, здається, спеціально назвав свій вірш так само, як Пушкін, – “Пророк” (1841). Якщо пушкінський пророк натхнений: він одержав божественний дарунок і тепер може нести людям вищу правду, то Лєрмонтовский пророк випробовує розпач: люди відкидають його самого і його проповідь. Іншими словами, Лєрмонтов починає розповідати про пророка з того моменту, на якому зупинився Пушкіна: пророк вірить, що його служіння потрібно людям, і йде до них, а вони женуть його, не бажаючи слухати. Так у лірику Лєрмонтова з’являється стійкий образ гнаного, “осміяного пророка”: Проголошувати я став любові И правди чисті ученья: У мене всі ближні мої Кидали скажено камені.
Пушкінський пророк весь спрямований у майбутнє, хоче “дієсловом палити серця людей”, Лєрмонтовский пророк спілкується тільки із природою (біблійний пророк Илия жив у пустелі, де його годували ворони), розмовляє із зірками, а люди з міста кидають у нього камені й із глузуванням показують дітям: Дивитеся: от приклад для вас!
Він гордий був, не ужился з нами: Дурень хотів запевнити нас, Що Бог говорить його вустами! Н. А. Некрасов присвятив вірш “Пророк” (1874) своєму другові Н. Г. Чернишевському, що перебуває в далекому посиланні у Вілюйську. Некрасов зображує не поета-пророка, а письменника-борця, якого вподібнює пророкові, що прийшов до людей із проповіддю високого ідеалу: Але любить він возвишенней і ширше, У його душі немає помислів мирських.
“Жити для себе можливо тільки у світі, Але вмерти можливо для інших!” Хоча у вірші говориться про конкретну людину, Некрасов створює не побутовий портрет, а піднесений образ теперішнього революціонера. Жити для інших, віддати себе боротьбі – така перша й головна заповідь шляхетної людини. У заключній строфі поет используетевангельские символи для зображення важкого, жертовного шляху революціонера.
Тим самим Некрасов виражає замилування життям і самовідданим подвигом Чернишевського: Його ще покамест не розіпнули, Але година прийде – він буде на хресті; Його послав бог Гніву й Суму Царям землі нагадати про Христю. Отже, порівнюючи три вірші, можна помітити в них багато загального: пророки в Пушкіна, Лєрмонтова, Некрасова – герої високої духовності, що бачать для себе високу мету – служити людям, нести їм правду. Але ці образи відрізняються друг від друга: у Пушкіна й Лєрмонтова пророк – поет, у Некрасова – революціонер.
Дане розходження цілком зрозуміло: адже кожний поет відбив свій час. Дослідники вважають, що Пушкін написав свого “Пророка” безпосередньо під враженням від страти декабристів (Д. Д. Благий “Творчий шлях Пушкіна” М., 1967, с. 30 і далі).
У цьому змісті вірш стає мужнім учинком Пушкіна, тому що поет-пророк заявляє, що бачить своє призначення в служінні високим ідеалам, за які тільки що загинули його друзі. Щоб підкреслити піднесений пафос вірша, автор уживає слов’янізми: зіниця – зіниця, горний – небесний, дольний – земний, десниця – права рука, дієслово – слово. Лєрмонтов жив у часи політичної реакції, що наступила слідом за розгромом декабристів, поет називав свій вірш “облитий гіркотою й злістю” (“Як часто пестрою толпою оточений” 1840).
Тема пророка розкривається в Лєрмонтова як романтична й трагічна. Пророк – вільна творча особистість – відкидається суспільством, що не знає “любові й правди”. Автор відмовився від урочистої піднесеності, властивої віршу Пушкіна, хоча біблійні мотиви зберіг.
У Лєрмонтова пророк зовні звичайна людина: худа, блідий, одягнений у руб’я, але він знає правду, що, однак, зовсім не потрібна жителям шумного міста. Некрасов був виразником ідей революційних демократів. У своєму “Пророку” він показав ідеал громадянина, з погляду народників. В образі пророка, героя свого часу, поет оспівує духовність, подвижництво, служіння народу, що, може бути, ще не розуміє жертв “народних заступників” (Н.
А. Некрасов “Кому на Русі жити добре”, гл. “Сільська ярмонка”), але це не зупиняє теперішнього революціонера, тому що він живе для майбутнього.
У віршах новітніх російських поетів представлене зовсім оригінальне розуміння суспільної ролі поета й поезії: поет втратив своє високе призначення, тому що у світогляді сучасних людей духовні інтереси відійшли на другий план, поступившись першістю прагненню до матеріального успіху й цілком матеріальних радостям. Отже, у сучасних людей з’явилися інші, крім поета, авторитети, до яких прислухаються і яким прагнуть наслідувати. Сучасного поета навіть не женуть, як Лєрмонтовского пророка, – його просто не зауважують. Виходить, міркує Тимур Кибиров, один із самих цікавих сучасних російських поетів, не треба й нав’язувати зі своїми духовними повчаннями.
Поет повинен бути іронічний і самоіронічний, щоб зберегти власну гордість і повагу тих читачів, хто ще цікавиться поезією.
Це смутний настрій Кибирова відбилося в його вірші без заголовка, що саме є пародією на знаменитий вірш В. Я. Брюсова “Юному поетові” (1896): Юнак блідий, до друку вихідний! Дати я хочу тобі два-три ради: Перша справа – живи сьогоденням, Ти не пророк, зарубай собі це! І поклонятися Мистецтву не треба! Це й зовсім остання справа. Екзюпері й Батая з де Садом, Перечитавши, можеш викинути сміло
(2 votes, average: 4.00 out of 5)