З листа вгазету.
“Мені шістнадцять, я мир обіймаю люблячи…” – написав юний волгоградський поет, що трагічно загинув в 18 років. Мені теж незабаром буде 18. Часом почуваю неосяжність життєвих сил, безпричинну веселість і любов до всього світла. Чого, здається,
Тривожитися, коли в житті все складається добре? Чому ж інший раз жорстока туга охоплює мене, ніщо не радує, життя представляється безглуздої? Я помітив, що найчастіше це буває, коли в дійсності або в мистецтві сталкива –
Юсь із новими для мене явищами несправедливості,
Як проводять час ледве не більшість моїх ровесників? Ганяють до одуру на мотоциклах, заважаючи відпочивати жителям, тиняються по вулицях, шукають, де випити, або розважаються бійками й неподобствами на дискотеках. Цікаво, що в багатьох моїх товаришів навіть думки не виникає допомогти своїм батькам.
Мені не про що часом навіть поговорити з тими, з ким належимо до одного покоління. Але найбільше мене вражає жорстокість хлопців і дівчата. До усім: До батьків, яких зовсім не жалують; до вчителів, яких доводять до хвороби; до слабких, над якими можуть знущатися нескінченно; кживотним.
Я
А в останні роки, коли з’ясувалися факти злоупотреблениявластей, багато хто з нас зовсім изверились. Але в цьому творі мені хотілося б сказати про два явища й часах нашого суспільства, які народжують жорстокість. Дуже багато хто проходять через колонію, і майже все – через армію
Про зону й про армію два добутки сучасної літератури. Роман Леоніда Габишева “Одлян, або Повітря волі” – оповідання про підлітка, пізніше юнаку, Колеві, по кличці спочатку Камбала, потім Око, пізніше Хитре Око. Якщо коротко, це оповідання про світ, де панує суцільне приниження й насильство
“Ока ставало невмоготу. Лещата так здавили кисть, що вона перегнулася навпіл: мізинець стосувався вказівного пальця. Здавалося, рука переломиться, але гнучкі кісточки витримували
– Око, а ну посміхайся. І знай: повільно буду стискати, поки кістки не хруснуть або поки не зізнаєшся
– Добре, Око, поки вистачить. Увечері підемо з тобою в кочегарню. Суну твою руку, праву руку, у топлення й почекаємо, поки не зізнаєшся”.
Страшнее всього, що на вимогу заправив зони (у цьому випадку Камани) Коля сам суне руку в лещата або підставляє голову під удар. Інакше буде ще гірше. Читаєш роман і розумієш: людина попадає в колонію, і суспільство перестає його захищати. Табірне начальство робить вигляд, що нічого не зауважує.
Ні, гірше, свідомо використовує частину ув’язнених (так званих рогів і злодіїв), яким надаються пільги й послаблення, щоб ті тримали всіх інших у порядку”.
А вуж порядок зеки – заправили наводити вміють… Сцен, що підтверджують сказане, у романі багато. От одна.
Колючи перші дні в зоні. Майор, на прізвисько Рябчик, перевіряє його чергування. Він запитує хлопця:
– Прописку зробили?
Коля мовчав. Хлопці запосміхалися
– Зробили, товариш майор, – відповідав циган
– Кирочки одержав?
– Одержав, – тепер відповів Коля
– Яку кличку дали?
– Камбала, – відповів Миша.
Те, чому посміхнувся майор із зеками, прописка й кирочки, полягали в жорстокому побитті й приниженні, але до цього люди, поставлені стежити за виправленням ув’язнених, ставляться як кдолжному.
Значна частина роману складається з подібних епізодів. Що ж, може бути, завдяки письменникові, не тільки Хитре Око, але й читач осягає, що таке воля
У повісті Сергія Каледіна “Стройбат” показані кілька днів з життя військових будівельників, які виконують “почесний обов’язок радянських громадян”. Це збірна частина, свого роду смітник, куди зібрали “скверну” з багатьох стройбатов. Тому
Вдачі тут не так вуж відрізняються від зони, та й інтереси ті же.
“Коротше, їхали в пекло, а потрапили в рай. От ворота, а праворуч, метрів двісті, – магазин. А в магазині – рассипуха молдавська, сімнадцять градусів, два двадцять літр.
З десяти ранку. Малинники!”
Закон тут: у сильного завжди неспроможний винуватий! Сильні – це діди, слабкі – салабони. Здавалося б, різниця невелика: на рік раніше прийшов на службу.
Але вона як колір шкіри або Мова. Діди можуть не працювати, пиячити, знущатися з перволітків. Ті повинні все терпіти.
Мало того, будучи відділеними начальниками, діди розпоряджаються, як рабовласники. “Спершу Женька вирішила Егорку з Максимкой Косте подарувати, так потім одумався – усього – те орачів у нього – ці двоє. Егорка, крім основної роботи, Женьку з Мишей Поповим обслуговує: ліжко заправити, пайку принести з їдальні, випрати по дріб’язку, а Максимка – Колю, едика й Старого”. Порядок тут старші теж наводять швидко:
“Егорку Женька обробила відразу, той майже не рипался. Пари раз йому кров пустила злегка, а чучмеки чому – те крові своєї бояться. А… з Максимкой повозився подольше…”.
У повісті не раз описується, як солдати п’ють або колються. Центральна сцена – грандіозна бійка між ротами. Після всього моторошним знущанням сприймається характеристика на Костю Карамичева. Останні вісім місяців він працював вантажником на хлебокомбинате й крав, що тільки міг.
Від пияцтва “не просихав”. Коли ж, “украй оборзев”, попався, командир роти Дощинин “запропонував Косте на вибір: або він справа за –
Водить, або Костячи терміново чистить… всі чотири загонових убиральні”. Той вибрав останнє, взявши, зрозуміло, помічників з молодих. При “дембеле” же цей командир дав Косте наступну характеристику:
“За час служби… рядовий Карамичев К. М. виявив себе як ініціативні, виконуючі всі уставні вимоги воїн… морально стійкий… Характеристика дана для пред’явлення в Московський університет”.
Що ж, готовий інтелігент
Свавілля, як говорять зеки. Зараз готовлять військову реформу. Боюся, однак, мої ровесники нею не встигнуть скористатися.
Можливо, незабаром і мені має бути йти служити. Невже прийде два роки жити із хлопцями, у яких відсутні людські почуття? Ні, фізичних позбавлень я не боюся. Як говориться:
“Служити б рад, прислужуватися нудно”.
Прочитані обоє добутку. Вони не занадто художні, є погрішності проти стилю й законів літератури. У них немає зате погрішностей проти правди.
Письменникам віриш. І віриш ще в те, що якщо ми дуже захочемо, то жорстокості стане менше.
(2 votes, average: 3.50 out of 5)