Повість “Тіні забутих предків”, написана у 1911 році, посідає у творчому доробку митця особливе місце. Вона з’явилася з-під пера видатного майстра внаслідок його глибокого захоплення Гуцульщиною, на основі його безпосередніх вражень від перебування в Карпатах, уважного вивчення життя, побуту, звичаїв, фольклору гуцулів.
“Гуцули – оригінальніший народ, з багатою фантазією, зі своєрідною психікою. Глибокий язичник-гуцул все своє життя, до смерті, проводить у боротьбі зі злими духами, що населяють ліси, гори і води”, – таке
Уявлення про чисту і нечисту сили, про добро і зло формуються у дитинстві, але не зникають і в дорослому віці,
Коцюбинський зображує гуцульський побут не просто як спосіб повсякденного існування людини, а як цілий світ опоетизованої природи, в якому людина знаходить для себе місце і може існувати гармонійно з природою. У творі незримо сплітаються дійсність і вигадка, реальне й фантастичне. Щоденне життя і праця гуцулів постають у світлі їхньої поетичної уяви. Усі сторінки “Тіней забутих предків” дихають народною творчістю, у творі постійно звучить музика, ллються народні пісні Карпат, коломийки, щедрівки, співанки тощо. Нас поглинає чарівний світ старовинних обрядів, і вже з найперших зустрічей з героями ми потрапляємо в атмосферу прадавніх вірувань у добрі і злі сили.
В світі, де народився Іван, живе уявлення про те, що дитину може обміняти бісиця, що “всякі злі духи заповнюють скелі, ліси, провалля, хати й загороди та чигають на християнина або на маржину, щоб зробити їй шкоду”. Дітям змалку відомо, “що на світі панує нечиста сила, що арідник (злий дух) править усім; що в лісах повно лісовиків… що там блукає веселий Чугайстир, який зараз просить стрічного в танець та роздирає нявки; що живе в лісі голос сокири. Вище, по безводних далеких надіях, нявки розводять свої безкінечні танки, а по скелях ховається щезник”.
Вони можуть розказати і про русалок, “що гарної днини виходять з води на берег, щоб співати пісень, вигадувати байки і молитви”, і про потопельників, “які по заході сонця сушать бліде тіло своє на каменях в річці”.
Сили природи – то не тільки зло. Перебування людини в органічному зв’язку з природою творчо розвиває її, надихає. Наприклад, перша мелодія Івана народжується тоді, коли він, тонко відчуваючи красу і настрій навколишньої природи, якогось дня відчув, що перебуває в особливому стані: “І ось раптом в сій дзвінкій тиші почув він тиху музику, яка так довго і невловимо вилась круг його вуха, що навіть справляла муку!… Іван озирнувся назад, на скелі – і скаменів. На камені верхи сидів “той”, щезник, скривив гостру борідку, нагнув ріжки і, заплющивши очі, дув у флояру… ” Іван пережив творче збудження, натхнення, якого він сам ще не розумів.
Мелодія творилася в ньому, а виливалася, крім звуків, у такі образи, які були йому відомі з народних легенд, вірувань.
Коцюбинський правдиво відтворює життя гуцульського народу, пояснює витоки їхнього міфологічного світогляду, обгрунтовує поклоніння тим чи іншим силам природи. Так, основним заняттям гуцулів було скотарство та вівчарство – цим пояснюється їхнє особливе ставлення до худоби (маржини), яку охороняли від злих духів. Зображуючи зокрема зимові свята Різдва і Маланки, письменник не малює картин колядування та щедрування, а розкриває ставлення гуцулів до цих свят.
Ось що відбувається в новорічну ніч, коли, згідно віруванням гуцулів, сам Бог оцінює працьовитість селянина. “Радісно блеяли вівці, веселим риком обзивались корови – газда доглядає їх добре, сумлінно, поїть, годує і навіть нині вичесав шерсть. Тепер пан-Біг напевне обдарує його новим приплодом. І Бог давав приплід”. Особливого ефекту Коцюбинський досягає завдяки тому, що він не про-‘ сто відображає міфологічний характер мислення гуцулів, а відтворює їх переконання, впевненість у тому, що чесний трудівник заслуговує на глибоку повагу, а його праця обов’язково дає позитивні результати.
Письменник знаходить такі прийоми зображення, які дають нам змогу зрозуміти, що все неймовірне, фантастичне в повісті є лише плодом уяви людей, відчути, що вигадка чи легенда зросла на основі реальної дійсності, міцно вкорінена в ній. Тому, наприклад, мальовнича картина відвернення мольфаром Юрою важкої, насиченої градом хмари сприймається нами як тривожний сон Палагни. А зустріч Івана з Марічкою – нявкою, їхня довга подорож лісом, розмова про найсокровенніше, спогади, втеча нявки, несамовитий танок з Чугайстром – усе це пояснюється психологічним станом людини із вкрай збудженою уявою, людини, що не може забути образ коханої, завжди бачить її наяву, всюди чує її голос, розмовляє з нею.
Даючи загальну оцінку “Тіней забутих предків”, слід зауважити, що твір виростає з українського фольклору, у ньому відчувається дихання народу, пульсує народне життя. І це не випадково, бо, працюючи над повістю, автор старанно вивчав етнографічно-фольклорні матеріали: “Гуцульщину” В. Шухевича, “Матеріали до гуцульської демонології” А. Онищука, “Гуцульські примовки” І. Франка тощо, а також користувався власними спостереженнями. Опрацювавши творчий матеріал, Коцюбинський переосмислив ці образи і підпорядкував своїм завданням. Адже не зовнішня екзотика цікавила художника, а дух народу, його уявлення і вірування.
Повість “Тіні забутих предків” стала не тільки одним з кращих творів про чарівний світ карпатських горян, а й прозвучала величним гімном красі життя, світлим почуттям людини. Крім того, цей твір став справжньою енциклопедією української етнографії.
(2 votes, average: 4.00 out of 5)