Особливості ренесансного сприйняття кохання в сонетах Шекспіра
Найбільшим надбанням епохи Ренесансу було визнання права людини на радість і щастя на землі. Людина отримала право на гідність, право на самовираження, але це не зробило людину егоїстичною, самовпевненою. Навпаки. Особистість цієї епохи, діючи в інтересах громадських, завжди виступала від себе, адже суспільне благо було особистою її потребою: Відтак говорячи від себе, Шекспір піднімався до широких узагальнень. Саме цей універсалізм почуттів робить твори Шекспіра зрозумілими
Не випадково сонети Шекспіра час від часу стають популярними сучасними піснями.
Якщо забудеш – то тепер забудь,
Коли весь світ глузує з мене стиха,
Із втрат моїх найтяжчою ти будь,
Та не останньою краплиной лиха.
У своїх сонетах Шекспір оспівує вже не ідеальний образ, не земне втілення Мадонни, як це було за часів Середньовіччя, а звичайну жінку. Тим самим він ніби підкреслював, що право на кохання, на щастя має кожна людина. Так мислила людина саме епохи Ренесансу:
У вірші правда – понад все для мене,
І я писав, що мила – чарівна,
Хоча від матері лице натхненне,
А
Читаючи Шекспірові сонети, ми бачимо не якісь зовнішні події, описи, портрети. Перед нами роздуми про красу людських почуттів, про сутність кохання, де можливе все – сум, радощі, ревнощі й примирення. Ренесансному характеру переживань людини притаманна виняткова концентрація почуттів, думок, прагнень. Кохання для нього чи не основна цінність у житті:
Нехай комусь від щедрої планети –
Високі титули, гучна хвала.
Таких дарів не дістають поети, –
Мені зоря любов твою дала.
Ще однією особливістю ренесансного сприйняття кохання є оптимізм, бо найвище призначення кохання – дарувати життя.
Минули століття відтоді, як Шекспір у своїх 130 (ста тридцяти) сонетах розповів світові не тільки історію свого кохання, але й показав його красу. Кохання – то напруження, концентрація всіх душевних сил і запорука щастя й гармонії. А людина, на думку поета Відродження, має повне право бути щасливою.