Оспівування краси природи та кохання у сонетах Петрарки

Мабуть, скільки існує на світі любов, стільки люди намагаються знайти слова, щоб висловити свої почуття про те, “що движить сонце і світила”.

Одним із неперевершених зразків любовної лірики є сонети великого італійського поета Відродження Франческо Петрарки. Майже сім століть відділяють нас від його збірки з такою звучною назвою “Канцоньєре”. Але через віки бентежить нашу уяву це незвичайне кохання.

Предмет закоханості, ні, обожнювання поета – заміжня жінка, вони бачаться випадково, здалеку – на вулиці, у храмі. Мабуть,

вони не перекинулися й словом. Мабуть, вона й не знає про його кохання. Мабуть, вона, мати одинадцяти дітей, рано змарніла, але для нього була прекраснішою:

Когда, как солнца луч внезапно озаряет

Любовь ее лица спокойные черты,

Вся красота других, бледнея, исчезает

В сиянье радостном небесной красоты.

Інакше не могло й бути, поет відчував

Каждый час любви, что тихо поднимает

Мой дух, мою любовь до светлой высоты.

Поет так і звертався до коханої – “Мадонна”, як до богині, до втілення найвищої чистота й добра:

Свет мысли неземной лишь от нее исходит,

Она того, кто вдаль последует

за ней,

Ко благу высшему на небеса возводит.

Навіть Природа виглядає чимось досконалим саме тому, що

Оживясь, умела нам создать

Прелестный образ тот, которым доказать

Свою хотела власть и в небе, и меж нами.

Я уявляю, як страждав поет від неможливості освідчитися коханій, почути відповідь на своє визнання, як бігло його життя поруч і все ж не разом з коханою – без права звернутися до неї, взяти за руку, поцілувати.

І все ж

Благословляю день, и месяц, и годину,

И час божественный, и чудное мгновенье,

И тот волшебный край, где зрел я, как виденье,

Прекрасные глаза, всех мук моих причину.

Лаура рано помирає від чуми, і поет навіть не може востаннє побачити її обличчя – закрита труна, на похованні тільки близькі. Не знаю, скільки пам’ятатиме її чоловік, діти, служниці, але до кінця життя поета вона живе в його серці й пам’яті, а потім, завдяки світлим рядкам “Канцоньєре”, увійде у безсмертя.

Два розділи поруч у цій збірці – “На життя мадонни Лаури” і “На смерть мадонни Лаури”. Крок за кроком оспівував він її живу, а потім було горе і чекання:

Ничто не тронет сердца моего!

Все погребло с собой мое светило,

Что сердцу было зеркалом всего.

Жизнь однозвучна. Зрелище уныло.

Лишь в смерти вновь увижу то, чего

Мне б лучше никогда не видеть было.

Ще двадцять шість років чекатиме він на їхню зустріч там, де душі їх нарешті зустрінуться. Ще двадцять шість років буде вдячний долі за те, що жили вони в одному місті водночас, за те, що його серце змогло знайти ці найголовніші, безсмертні слова про кохання.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

Оспівування краси природи та кохання у сонетах Петрарки