Творчість Михайла Юрійовича Лєрмонтова зазнала впливу як романтизму, так і реалізму. У цьому його своєрідність. У поетичній спадщині Лєрмонтова ми бачимо рух від романтизму до реалізму, хоча й у зрілих і в пізніх творах зберігаються романтичні мотиви. Але в усі роки в поезії М. Лєрмонтов виявляв цікавість до особистості – неабиякої, шукаючої, вільнолюбної, а тому самотньої, незадоволеної і трагічно нещасливої. Особистості духовно багатої, яка прагне визначити своє місце в сучасному їй світі.
У літературу Лєрмонтов не ввійшов, а ввірвався
Для себе поет вибирає позицію по інший бік. Засобом протесту, знаряддям боротьби з ненависним йому суспільством Лєрмонтов обирає Слово. Це Слово він порівнює з гострим кинджалом (“Кинджал”).
Доля поета, його призначення стають однією з провідних
Там рано жизнь тяжка бывает для людей. Там за утехами несется укоризна, Там стонет человек от рабства и цепей!..
Друг! этот край… моя Отчизна!
Пізніше, у вірші “Прощай, немытая Россия” (1840) поет називає Росію “страной рабов, страной господ”. У такій країні він завжди відчував себе самотнім мандрівником, якого ніхто не розуміє (“Никто моим словам не внемлет… я один”). Тема гордої самотності втілювалася в сумних рядках безвиході:
И скучно, и грустно, и некому руку подать В минуту душевной невзгоды… Желанья!.. Что пользы напрасно и вечно желать?..
А годы проходят – все лучшие годы!
Однак частіше вона знаходила вихід у віршах, що передають прагнення до боротьби, до пошуку незвіданого (“Парус”), що виражають відчуття внутрішньої волі:
Мы вольные птицы, Пора, брат, пора. (“Узник”, 1837)
Чому ж поетові самотньо? Сучасники Лєрмонтова пишуть про складності його характеру, про влучність і в’їдливість його жартів, про його бурхливе світське життя. Здавалося б, у нього було все: багатство, стан у суспільстві, репутація, друзі, жінки, успіх. Але саме тому Лєрмонтов добре знав справжнє обличчя світського суспільства – недоброзичливе, лицемірне, часто жорстоке.
Про бездуховність суспільства, маскарадність вищого світу його вірш “Как часто пестрою толпою окружен”. Цій юрбі йому хочеться зухвало кинути в очі “железный стих, облитый горечью и злостью!..” Лєрмонтов був людиною талановитою у багатьох сферах.
Завдяки поетичному дару, як і більшість поетів, вважав себе людиною, обраною долею. Мотиви обраності, відчуття внутрішнього споріднення з трагічними долями великих людей звучать у багатьох віршах, написаних у різні роки:
Нет, я не Байрон, я другой, Еще неведомый избранник, Как он, гонимый миром странник,
Но только с русскою душой.
У вірші “Пророк” (1841) поет говорить, що “вічний судія дав йому і всевідання пророка”, тобто поетичний дар, і відтоді, гнаний усіма, приречений жити на самоті. Дійсно, “нет пророка в своем отечестве”, і лише після смерті Лєрмонтова російська література усвідомила, шо втратила. Покоління Лєрмонтова жило в епоху, яку заведено називати безчассям: після поразки повстання декабристів і розправи над його учасниками почалися утиски за найменший прояв вільнодумства. Мислячі молоді люди, вражені скептицизмом і безвір’ям, не діяли “под бременем познанья и сомненья” і передчасно “старились”.
Поет розмірковує про долю свого покоління, з жалем пише про те, що воно не залишить після себе ані найменшого помітного сліду в історії, вважає, шо його майбутнє “иль пусто, иль темно” (“Дума”, 1838). Не бачачи майбутнього, Лєрмонтов звертає свій погляд до вітчизняної історії. В образах минулого він шукає ідеал і життєву опору.
Поет захоплюється героями бою під Бородіном у Вітчизняній війні 1812 року (“Бородіно”).
Да, были люди в наше время, Не то, что нынешнее племя. Богатыри – не вы!
Любов’ю до Росії, до Вітчизни пронизано вірш “Родина”. Це один із найвизначніших творів російської лірики XІX століття. Його безпосередня тема – навіть не сама любов до Батьківщини, а міркування про “дивність” цієї любові.
Поет холодний до того, що завжди було предметом поетичної наснаги. “Не шевелят” у ньому “отрадного мечтанья” ні слава Росії (“купленная кровью”), ні “заветные преданья” російської старовини. Він любить “разливы рек ее, подобные морям”, безбережні ліси, “дымок спаленной жнивы”, селянські хати з різьбленими віконницями – усе те, що дороге серцю росіянина і що є уособленням Росії народної. Лєрмонтов звертається до природи як до одухотвореної краси, як до джерела духовних сил і щиросердного спокою.
Про це вірш “Когда волнуется желтеющая нива” (1837). Але в образах природи поет часто передає трагізм життя (“Тучи”), найтонші порухи людської душі (“На севере диком”) і філософські міркування (“Выхожу один я на дорогу”). Поет захоплюється не тільки російською природою, але і природою Кавказу, що він полюбив з дитинства, коли бабуся привозила його на лікування (“Кавказ”, “Дары Терека”). Близька і дорога Лєрмонтову тема любові та дружби.
Для поета любов – широке поняття. Це і любов до рідної землі (“Родина”), і любов до батька (“Ужасная судьба отца и сьша…”), і жагуча любов до жінки (“Нет, не тебя так пылко я люблю…”, “А. О. Смирновой” та ін.).
Але навіть у віршах про любов завжди є незабутня Лєрмонтовська іронія і Лєрмонтовський сум.
Люблю в тебе я прошлое страданье И молодость погибшую мою.
Або:
Что ж делать?.. Речью неискусной Занять ваш ум мне не дано… Все это было бы смешно,
Когда бы не было так грустно…
Творчий шлях Лєрмонтова триває трохи більше десяти років. Але за цей короткий час він устиг сказати неповторне слово в російській поезії.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)