В особистості Афанасія Фєта дивним образом зійшлися дві абсолютно різних людини: огрубілий, сильно тертий, битий життям практик і натхненний, нестомний буквально до останнього подиху (а вмер він у віці 72 років) співак краси й кохання. Син дрібного німецького чиновника, Фєт був за хабар записаний сином орловського поміщика Шеншина, що відвіз матір поета від його батька. Але обман розкрився, і Фєт протягом багатьох років випробовував на собі, що значить бути незаконнонародженим.
Головне, що він втратив при цьому статус дворянського сина.
Він
Але яка сила почуття, міць поезії, яке жагуче, юнацьке відношення до краси, до кохання! Поезія Фєта недовго мала успіх у сучасників в 40-і роки, а в 70-80-х роках це був успіх досить камерний, аж ніяк не масовий. Але масам Фєт був знайом, хоча вони не завжди знали, що популярні романси, які вони розспівують (у тому числі й циганські), – на слова Фєта. “Довго буду я в мовчанні ночі таємницею…”, “Яке щастя! І ніч, і ми одні…”, “Сіяла ніч.
Місяцем був повний сад…”, “У димці-невидимці” і, звичайно, “Я тобі нічого не скажу…” і “На зорі ти її не буди…” – от лише деякі вірші Фєта, покладені на музику різними композиторами. Лірика Фєта тематично вкрай бідна: краса природи й жіноча кохання – от і вся тематика. Але якої величезної моці досягає Фєт у цих вузьких межах. От вірш 1883 року:
Тільки у світі і є, що тінистий Дрімаючих кленів намет. Тільки у світі і є, що променистий Дитячий замислений погляд… Тільки у світі і є цей чистий Уліво, що біжить проділ.
Філософською його лірику назвати важко. Світ поета дуже вузький, але який же він прекрасний, повний добірності. Бруд життя, проза й зло життя не проникали в його поезію ніколи. Чи прав він у цьому?
Видимо, так, якщо бачити в поезії “чисте мистецтво”. Краса й повинна бути головною у неї. Геніальна лірика природи Фєта: “Я прийшов до тебе із привітом…”, “Шепіт. Боязке дихання…”, “Який смуток!
Кінець алеї…”, “Цей ранок, радість ця…”, “Чекаю я, тривогою обійнятий…” і безліч інших ліричних мініатюр. Вони різноманітні, несхожі, кожна виявляє собою неповторний шедевр. Але є загальне: в усіх них Фєт затверджує єдність, тотожність життя природи й життя людської душі. І поневолі замислюєшся: де джерело, звідки ця краса?
Чи твір це Батька небесного? Або джерело всього цього – сам поет, його вміння бачити, його світла, відкрита красі душа, яка щомиті готова славити навколишню красу? У своїй ліриці природи Фєт виступає як антинігіліст: якщо для тургеневського Базарова “природа не храм, а майстерня, і людина в ній працівник”, те для Фєта природа – єдино храм, храм насамперед кохання, і а по-друге – храм для натхнення, розчулення й молитви краси.
Якщо для Пушкіна кохання було проявом вищої повноти життя, то для Фєта кохання це єдиний зміст людського буття, єдина віра. У нього і сама природа любить – не разом з людиною, а замість неї (“У димці-невидимці”). У той же час Фєт вважає людську душу часткою небесного вогню, божою іскрою (“Не тим, Господь, могутній, незбагненний…”), яка послана людині для одкровень, дерзань, натхнення (“Ластівки”, “Вчися в них – у дуба, у берези…”). Дивні пізні вірші Фєта, 80- 90-х років.
Старий у житті, в поезії він перетворюється в гарячого юнака, у якого усі думки про одне – про кохання, про буйство життя, про трепіт молодості (“Ні, я не змінив…”, “Люби мене! Як тільки твій покірний…”, “Ще люблю, ще нуджуся…”). Візьмемо вірш “Я тобі нічого не скажу…”, у якому висловлена думка про те, що мовою слів не можна передати життя душі, тонкості почуття. Тому любовне побачення, як завжди, в оточенні розкішної природи, відкривається мовчанням: “Я тобі нічого не скажу…”.
Другий рядок уточнює: “Я тебе не стривожу нітрохи”.
Так, як свідчать інші вірші, його кохання може й стривожити, схвилювати незайману душу його обраниці. Є й інше пояснення, воно в останньому рядку другої строфи: його “серце цвіте”, подібно нічним квітам, про які повідомляється на початку строфи. “Я тремчу” – від чи нічного холодку або від якихось внутрішніх щиросердечних причин. І тому кінець вірша дзеркально повторює початок: “Я тебе не стривожу нітрохи, я тобі нічого не скажу”. Вірш залучає тонкістю й добірністю виражених в ньому почуттів і природністю, неголосною простотою їх словесного вираження.