Оскар Уайльд Вірний Друг

Оскар Уайльд Вірний Друг Перекладач: I. Корунець Джерело: З книги: Уайльд О. Казки: – К.: Школа, 2000.

Вперше цей твір було опубліковано на http://www. ukrcenter. com Одного ранку старий Водяний Щур виткнув голову із своєї нори. Очі в нього були як блискучі намистинки, вуса сірі й шорсткі, а довгий чорний хвіст був ніби скачаний з гуми. Маленькі каченята, жовті, наче канарки, плавали в ставку, а їхня мати Качка, геть уся біла, з яскраво-червоними лапками, намагалася навчити їх стояти у воді вниз головою.

– Якщо ви не навчитеся стояти на голові, вас ніколи

не приймуть у добре товариство,- промовляла вона, раз по раз показуючи їм, як це робиться. Проте каченята зовсім не слухали її. Вони були ще надто малі й не розуміли, як-то важливо бути прийнятим у доброму товаристві.

– Які неслухняні діти! – вигукнув Водяний Щур.- Та за це їх варто потопити. – Зовсім ні,- заперечила Качка.- Всякий початок нелегкий, і батьки повинні бути терплячими. – Ет, мені батьківські почуття не відомі,- сказав Водяний Щур,- у мене нема сім’ї. Я ніколи не був одружений і взагалі не маю наміру будь-коли одружуватися.

Кохання, звісно, річ по-своєму непогана, проте дружба набагато величніша.

А й справді, я не знаю нічого величнішого чи рідкіснішого на світі, ніж вірна дружба. – Скажіть, а що, на вашу думку, вимагається від вірного друга? – втрутилась зелененька Коноплянка, що сиділа неподалік на вербі й чула всю цю розмову. – Так, так, саме це і я хочу знати,- сказала Качка, а сама відпливла в інший куток ставка і знову стала вниз головою, щоб показати гарний приклад своїм діткам. – Що за дурне запитання! – вигукнув Водяний Щур.- Ну, звичайно ж, вірний друг має бути вірний мені.

– А чим би ви йому віддячили? – запитала пташка, погойдуючись на сріблястій гілочці й помахуючи маленькими крильцями. – Я вас не розумію,- відповів Водяний Щур. – Дозвольте, я вам розповім з цього приводу одну історію,- сказала Коноплянка.

– Про мене? – запитав Водяний Щур.- Тоді я охоче послухаю. Я страх як люблю художню літературу. – Її можна прикласти і до вас,- відповіла Коноплянка; вона спурхнула з гілочки і, сівши на берег, почала розповідати історію про Вірного Друга. – Жив собі колись,- повела Коноплянка,- славний хлопчина, і звали його Малий Ганс.

– Він був видатна людина? – запитав Водяний Щур. – Ні,- відповіла Коноплянка,- як на мене, він нічим особливим не вирізнявся, хіба що своїм добрим серцем та потішним круглим, веселим обличчям. Він жив самотньо в маленькій хатині і з рання до смеркання працював у своєму садку. В усій околиці не було іншого такого чудового садочка. Там росли і турецькі гвоздики, і левкої, і грицики, і жовтець.

Були там червоні та жовті троянди, шафран бузкового й золотавого кольору, пурпурові та білі фіалки. Орлики й жеруха, майоран і васильки, первоцвіт і півники, блідо-жовті нарциси й червоні гвоздики розпукувалися й цвіли кожне у свій час. Місяці йшли за місяцями, квіти цвіли за квітами, і його садок завжди тішив око і був напоєний солодкими пахощами.

Малий Ганс мав безліч друзів, та найвірнішим з усіх був Великий Г’ю – Мірошник. Так, багатий Мірошник був настільки вірний Малому Гансові, що, було, не мине його садка, аби не перехилитися через тин і нарвати букет квітів, чи оберемок духмяних трав, чи, коли достигали плоди, напхати повні кишені слив і вишень. – У справжніх друзів усе має бути спільне,- казав Мірошник, а Малий Ганс кивав головою та усміхався: він дуже пишався, що має друга з такими шляхетними думками.

Щоправда, сусіди часом дивувалися, чому багатий Мірошник ніколи нічим не віддячить Малому Гансові, хоч у млині в нього сто мішків борошна, а вдома шість дійних корів та велика отара тонкорунних овець. Але Малий Ганс ніколи над цим не задумувався, і не було йому більшої втіхи, ніж слухати солодкі Мірошникові слова про безкорисливість вірної дружби. Отож Малий Ганс працював собі в своєму садку. Навесні, влітку й восени йому велося добре.

Але взимку, коли в нього не було більше ні квітів, ні плодів, які можна було б понести на базар, він сидів холодний і голодний і часто лягав спати, повечерявши кількома сухими грушками чи твердими горіхами. До того ж узимку він був дуже самотній, бо в ту пору Мірошник ніколи не навідувався до нього. – Нічого мені ходити до Малого Ганса, доки ще лежить сніг,- казав був Мірошник своїй дружині.- Адже коли в людини скрута, їй краще не надокучати відвідинами. Принаймні я так розумію дружбу, і я переконаний, що чиню слушно. От почекаю до весни, а тоді навідаюсь, і він наповнить мій великий кошик первоцвітом.

Це для нього буде така радість! – Ти справді тільки й думаєш про інших,- зауважила дружина, що сиділа у зручному кріслі перед каміном, де палахкотіли соснові дрова,-весь час думаєш про інших. Аж душа радіє, коли слухаєш, як ти мовиш про дружбу. Наш священик і той, мабуть, не вміє так гарно говорити, як ти, хоч він і живе в триповерховому будинку і носить золотого персня на мізинці. – А чи не можна запросити Малого Ганса до нас додому? – запитав Мірошника найменший синок.- Якщо в бідного Ганса скрута, я поділюся з ним своєю кашею і покажу йому моїх білих кролів.

– Яке ж ти дурне! – крикнув на нього Мірошник.- I навіщо тільки посилаю тебе до школи? Ніяка наука не йде тобі до голови! Адже якби Малий Ганс прийшов сюди та побачив нашу теплу хату, й нашу добру вечерю, і велике барило червоного вина, він би ще, чого доброго, позаздрив нам, а на світі нема нічого страшнішого від заздрощів, вони будь-кого можуть зіпсувати.

I я, звісно, нізащо не дозволю, щоб Ганс дійшов до такого. Я його найкращий друг, і я завжди дбатиму, аби в його душу не закралася спокуса. До того ж, якби Ганс прийшов сюди, він, чого доброго, попросив би позичити борошна, а цього я не можу зробити. Борошно – то одна річ, а дружба – зовсім інша, і їх не слід змішувати.

Ці слова, до речі, пишуться теж по-різному й означають різні речі. Це кожному зрозуміло. – Як ти тільки гарно говориш! – промовила Мірошникова дружина, наливаючи собі великий кухоль підігрітого елю. – Багато хто робить добрі діла,- відповів Мірошник,- але мало хто вміє добре говорити.

Отже, говорити добре – набагато важче, а тому й достойніше. I Мірошник суворо зиркнув через стіл на свого синка, який так засоромився, що похнюпив голову, весь спаленів, і сльози його закрапотіли просто в чай. Але він був ще дитина, отже ви повинні пробачити йому це. – Оце й кінець історії? – поцікавився Водяний Щур. – Та ні! – відповіла Коноплянка.- Це тільки початок.

– Тоді ви відстали від епохи,- сказав Водяний Щур.- Сьогодні кожний порядний оповідач починає від кінця, потім переходить до початку і закінчує серединою. Це найновіша манера. Я чув про неї цими днями від одного критика, який прогулювався навколо ставка з якимсь молодиком. Він довго розводився на цю тему і, безперечно, казав правду, бо ж був зовсім лисий і мав сині окуляри на носі, і тільки той молодик хотів що-небудь заперечити, як критик відразу на це: “Тьху!” Але, будь ласка, розповідайте далі.

Мені страшенно подобається Мірошник. Я сам маю багато різних прекрасних почуттів, і я його чудово розумію, цього Мірошника. – I от,- вела далі Коноплянка, стрибаючи з ноги на ногу,- тільки-но минула зима і первоцвіт розкрив свої блідо-жовті зірочки, Мірошник сказав дружині, що піде провідати Малого Ганса.

– Ну, що за золоте в тебе серце! – вигукнула дружина.- Ти завжди думаєш про інших. Не забудь тільки взяти кошика на квіти. Мірошник прив’язав крила вітряка важким залізним ланцюгом і попрямував з горба вниз з порожнім кошиком в руці. – Доброго ранку, Малий Гансе! – привітався Мірошник.

– О, доброго вам ранку! – відповів Ганс, спираючись на заступ та радісно усміхаючись. – I як ти перебув зиму? – запитав Мірошник. – Ах, які ви люб’язні! – вигукнув Ганс.- Які ви люб’язні, що питаєте мене про це. Сказати правду, мені було дуже скрутно. Та от знову прийшла весна і я почуваю себе чудово, та й квіти гарно розвиваються.

– А ми часто згадували про тебе, Гансе,- сказав Мірошник,- все думали, як ти там. – Ви такі добрі,- зрадів Ганс.- А я вже почав був потерпати, чи не забули ви мене. – Гансе, ти мене дивуєш,- відповів Мірошник,- друзів не забувають. Тим-то й гарна дружба. От тільки навряд чи ти розумієш усю поезію життя.

До речі, який чудовйй у тебе первоцвіт! – Він і справді чудовий,- погодився Ганс.- Мені пощастило, що розцвіло так багато первоцвіту. Я віднесу його на базар, продам бургомістровій дочці й викуплю за ті гроші свою тачку. – Викупиш тачку?

Ти що, може, заставив її? Як тільки можна було зробити таку дурість! – Ну, довелося, то й заставив,- пояснив Ганс.- Бачите, взимку мені було так скрутно, не було за що навіть хліба купити.