Оскар Уайльд Щасливий Принц

Оскар Уайльд Щасливий Принц Перекладач: I. Корунець Джерело: З книги: Уайльд О. Казки: – К.: Школа, 2000.

Вперше цей твір було опубліковано на http://www. ukrcenter. com На високій колоні стриміла над містом статуя Щасливого Принца. Він був зверху донизу покритий тонесенькими листочками щирого золота. Замість очей у Принца сяяли два сапфіри, а на руків’ї шпаги пломенів великий рубін.

Усі були в захваті від Принца. – Він у нас прекрасний, мов флюгер-півень,-зауважив Міський Радник, що хотів уславитись як цінитель мистецтва.- От тільки користі від

нього менше,- додав він, боячись, щоб його не запідозрили в непрактичності, хоч насправді він був ще й який практичний. – Чому ти не можеш поводитись, як Щасливий Принц? – дорікала розсудлива матуся своєму хлоп’яті, яке заливалося слізьми, вимагаючи місяця з неба.- Он дивись, Щасливий Принц ніколи й не подумає чогось там вередувати. – Я радий, що на білому світі є хоч один щасливець! – пробубонів, надивившись на ту дивовижну статую, один зневірений бідолаха. – Чисто тобі ангел! – дивувалися Діти з Притулку, виходячи з собору в яскраво-червоних пелеринках і чистеньких білих фартушках.

– Що це ви кажете?

Хіба ви коли-небудь бачили ангела? – здивувався Вчитель Математики. – Авжеж, бачили – уві сні,- відповіли Діти з Притулку, і Вчитель Математики насупився, бо йому не подобалося, що діти бачать сни. Якось уночі над містом пролітала Ластівка. Її подруги ось уже шість тижнів як подалися до Єгипту, а вона відстала, бо закохалася в чудовий Очерет.

Уперше вона зустрілася з Очеретом ще навесні, коли ганялася за великим жовтим метеликом. Ластівку так зачарував гнучкий стан Очерету, що вона зараз же й защебетала до нього. – Можна, я покохаю тебе? – запитала Ластівка, яка любила зразу переходити до діла, і зелений Очерет низько вклонився їй. Тоді Ластівка закружляла навколо нього, черкаючи крильцями воду, аж побігли срібні брижі.

Отак Ластівка цілісіньке літо залицялася до Очерету. – Що за безглузда любов? – щебетали інші ластівки.- Адже в того Очерету немає грошей, а родичів – більш ніж треба. I справді, на річці росло повно очерету. Потім, коли настала осінь, усі ластівки полетіли у вирій. Як їх не стало, наша Ластівка відчула себе вкрай самотньою, і Очерет помалу став їй набридати.

– Там він не вміє розмовляти,- сказала Ластівка.- До того ж, мабуть, він ще й не сталий, бо все заграє з вітерцем. I справді, тільки-но повіє вітерець, Очерет йому й вклониться, та так зграбно! “Та й сидень він,- міркувала далі Ластівка,- а я люблю мандри, отже, й чоловік мій повинен любити мандри”. – Ну то як, полетиш зі мною? – запитала його нарешті Ластівка.

Та Очерет тільки похитав головою: він так любив свою домівку! – Ах, то ти тільки жартував зі мною! – крикнула Ластівка.- Тоді я лечу в Єгипет, до пірамід. Прощавай! I вона знялась та й полетіла. Цілий день літала, а надвечір побачила велике місто.

– Де ж переночувати? – промовила сама до себе Ластівка.- Сподіваюсь, місто приготувалося мене зустрічати. I раптом вона побачила статую на високій колоні. – Отут я й зупинюся! – вигукнула вона.- Місце чудове, і свіжого повітря багато. I Ластівка сіла просто між ступнями Щасливого Принца. – Та у мене золота спальня! – вдоволено промовила вона, поглянувши довкола.

I заходилась лаштуватися спати. Але не встигла вона сховати голівку під крило, як на неї раптом упала велика крапля води. – Що за дивина! – вигукнула Ластівка.- На небі ні хмаринки, світять зорі, і дощ іде.

Клімат на півночі Європи просто жахливий! Мій Очерет любив дощ, але ж він був такий егоїст! А потім упала ще одна краплина. – Яка користь від статуї, коли вона не може захистити від дощу? Треба пошукати якогось затишного димаря,- промовила Ластівка і вже хотіла летіти.

Та не встигла вона розпростати крила, як упала третя краплина. Ластівка глянула вгору, і що ж вона побачила! Очі Щасливого Принца були повні сліз. Сльози котилися вниз по золотих щоках.

Обличчя Принца було таке гарне в місячному сяйві, що Ластівку взяла жалість, – Хто ти такий? – запитала вона. – Я Щасливий Принц. – То чому ж ти плачеш? Я вже вся мокра від твоїх сліз. – Коли я ще був живий і в мене було справжнє людське серце, я не знав, що таке сльози,- відповіла статуя.- Я жив у палаці Sans Souci1, куди смуткові не можна заходити.

Цілими днями я розважався з друзями в саду, а ввечері танцював на балах у Великій Залі. Довкола саду стояв могутній мур, і мені жодного разу не спало на думку запитати, що діється там, за тим муром. Адже все коло мене було таке чудове! Всі придворні називали мене “Щасливим Принцом”, і я таки й справді був щасливий, якщо у втіхах щастя. Так я жив і отак помер.

А тепер, коли я вже неживий, мене поставили ось тут, так високо, що я бачу всі болячки і все убозтво мого міста. I, хоч серце в мене із свинцю, я все ж не можу стримати сліз. “Як? То він не весь золотий?” – подумала Ластівка, але вголос цього не сказала, бо була дуже чемна. – Ген там,- вела далі статуя тихим мелодійним голосом,- ген там у вузькій вуличці стоїть убогий будинок.

Одне вікно в ньому відчинене, і я бачу жінку, що схилилась над столом. Обличчя її худе й стражденне, руки шкарубкі й червоні від уколів голки, бо вона кравчиха. Вона гаптує квіти-пасифлори на атласній сукні найвродливішої з фрейлін Королеви – в тій сукні фрейліна з’явиться на придворний бал. А в кутку кімнати в ліжку лежить її хворий синок. У нього гарячка, і він просить апельсинів.

Мати ж нічого, крім річкової води, не може йому дати, і дитя безперестанку плаче. Ластівко, люба Ластівонько, чи не віднесла б ти їй рубін з руків’я моєї шпаги? Я ж не можу рушити з місця, бо ноги мої прикуті до п’єдесталу. – Але я мушу поспішати до Єгипту,- відповіла Ластівка.- Мої посестри кружляють по-над Нілом і розмовляють з пишними лотосами. Скоро вже вони полетять ночувати до гробниці Великого Царя.

Там лежить він сам у розмальованій домовині. Він загорнений у жовте вбрання і набальзамований пахкими травами. Його шия обвита блідо-зеленим нефритовим ланцюжком, а руки в нього – мов зів’яле листя. – Ластівко, Ластівко, люба Ластівонько! Зостанься тут на одну тільки ніч і будь моїм посланцем.

Хлопчика так палить спрага, і мати його така смутна. – Не дуже я полюбляю отих хлопців,- відказала Ластівка.- Минулого літа, коли я жила над річкою, мірошникові діти, лихі хлопчиська, завжди кидали камінцями в мене. Звичайно, вони жодного разу не влучили, бо ми, ластівки, дуже спритні, а до того, я походжу з роду, що славився особливою спритністю.

Та все ж це було дуже нечемно. Але Щасливий Принц був такий сумний, що Ластівці стало жаль його. – Тут дуже холодно,- сказала вона,- та байдуже, я зостануся тут на цю ніч і буду твоїм посланцем. – Дякую тобі, люба Ластівонько,- мовив Принц. I Ластівка виклювала з руків’я його шпаги великий червоний камінець і з рубіном у дзьобику полетіла понад дахами міста.

Вона пролетіла над дзвіницею собору, де статуї ангелів з білого мармуру. Вона пролетіла над королівським палацом і чула звуки музики. На балкон вийшла вродлива дівчина зі своїм коханим. – Яке диво ці зірки,- сказав він до неї,- і яка дивна влада кохання!

– Сподіваюсь, моя сукня буде вчасно пошита до придворного балу,- відповіла дівчина.- Я наказала вигаптувати на ній квіти пасифлори, та ці кравчихи такі ледачі. Ластівка пролетіла над річкою і побачила ліхтарі на щоглах кораблів. Потім вона пролетіла над гетто і побачила старих євреїв, що вкладали торгові угоди між собою і зважували монети на мідних терезах.

Та ось, нарешті, вона підлетіла до вбогого будинку й заглянула у вікно. Хлоп’я кидалося в гарячці, а мати на мить заснула – так натомилася. Ластівка шмигнула у вікно й поклала рубін на стіл біля наперстка кравчихи.

Потім обережно покружляла над ліжком, навіваючи прохолоду на чоло хлоп’яти. – Як мені стало добре! – мовило дитя.- Певне, я скоро видужаю.- I заснуло солодким сном. Ластівка вернулась до Щасливого Принца і розповіла йому все. – Дивно,- сказала вона насамкінець,- але мені тепло, хоч надворі страшенний холод. – Це тому, що ти зробила добре діло! – пояснив їй Принц.

I Ластівка задумалась над цим, а тоді й заснула. Від думок її завжди хилило на сон. Коли розвиднілось, Ластівка полетіла до річки купатись.

– Що за дивне явище! – вигукнув Професор Орнітології, що саме йшов містком.- Ластівка взимку! I він докладно описав це у місцевій газеті. Всі цитували ту статтю: в ній було повнісінько таких слів, яких ніхто не розумів.

“Сьогодні ж уночі лечу до Єгипту”,- сказала собі Ластівка і зразу повеселіла.