Олександр Пушкін Вірші в перекладі Василя Мисика Перекладач: Василь Мисик Джерело: З книги: Захід і Схід: Переклади/ К.:Дніпро,1990 Зимовий вечір Буря млою небо криє,
Біле крутячи гноття; То, як звір, вона завиє, То заплаче, як дитя.
То над дахом почорнілим Куликами зашумить, То мандрівником спізнілим У віконця задзвенить. Хатка в нас мала й похила,
Завжди темна та сумна.- Що ж це ти, бабусю мила, Не озвешся край вікна? Чи це буря навіжена
Зойком злим тебе в’ялить, Чи під шепіт веретена Ти дрімаєш мимохіть?
Вип’єм, дружко невеселих,
Може б, сум у серці стих. Заспівай же, як синиця У морських краях жила, Як дівчина до криниці
Вранці вулицею йшла. Буря млою небо криє, Біле крутячи гноття;
То, як звір, вона завиє, То заплаче, як дитя. Вип’єм, дружко невеселих, Бідних юних літ моїх,
Вип’єм з горя; де ж це келих? Може б, сум у серці стих. Жив на світі лицар бідний,
Завжди простий і сумний, Виглядом хмурний і блідний, Але духом запальний. Приворожений марою,
Взятий мрією в полон, Він позбавився спокою, Загубив назавжди сон.
Вчувши в грудях дивні сили, Він душею спопелів I з жінками
Замість хустки чоток нитку Він на шию нав’язав I з лиця крицеву сітку
Ні для кого не здіймав. Повний чистою любов’ю, В молитовній самоті, A. M. D. своєю кров’ю
Він накреслив на щиті. I в пустелях Палестини В час, коли між скель стрімких
Мчались дико паладини, Дам взиваючи своїх, Lumen coelum, Sancta Rosa!
Він гукав крізь лють і гнів, I як грім його погроза Побивала ворогів.
Повернувшись в край свій дальній, Сам він жив між темних стін, Все безмовний, все печальний, Мов безумець, згинув він.
Біси Хмари мчаться, хмари линуть; Місяць, в хмарах снуючись, Тьмяно світить в хуртовину;
Мутно в небі, мутно скрізь. Їду, їду в чистім полі: Тільки дзвоник дзінь-дзінь-дзінь… Страшно, страшно мимоволі У полях під цю крутінь!
“Поганяй!..” – “Вже сил немає: Коням, пане, не пройти, Буря очі забиває,
Вже й слідів нам не знайти. Вже ні стежки, ні доріжки; Збились ми у тьмі густій. Видно, бісові на смішки Ми попалися як стій.
Глянь – це він плює, і грає, I простує навмання; Ось – тепер у яр штовхає Здичавілого коня.
Там примарною верствою Він постав мені в снігу, Блиснув іскрою малою
I сховався у пургу”. Хмари мчаться, хмари линуть; Місяць, в хмарах снуючись, Тьмяно світить в хуртовину;
Мутно в небі, мутно скрізь. Сил немає вже кружляти; Дзвоник дзенькнув раз і змовк; Коні стали… “Що там знати?” “Невідомо: пень чи вовк”.
Буря зліє, буря плаче; Коні чуйнії хриплять; Онде він поодаль скаче; Тільки очі в млі горять;
Коні знову вдаль помчались; Знову дзвоник дзінь-дзінь-дзінь… Бачу: привиди зібрались У полях під цю крутінь.
Одворотні, перебіжні В білій грі височини Закружляли біси різні,
Наче листя восени… Скільки їх! Куди тікають? Чом ячать, ридають чом?
Чи домовика ховають, Чи одружують відьом? Хмари мчаться, хмари линуть;
Місяць, в хмарах снуючись, Тьмяно світить в хуртовину; Мутно в небі, мутно скрізь. Линуть біси, мчаться тиском У безмежній вишині,
Зойком жалібним і виском Серце краючи мені…
(2 votes, average: 4.50 out of 5)