Олександр Пушкін Бахчисарайський фонтан Перекладач: М. Рильський Джерело: З книги: Максим Рильський. Твори у двадцяти томах.
Том п’ятий. Поетичні переклади. К.:Наукова думка, 1984 Багато людей, так як і я, відвідували Цей фонтан; але одних уже
Нема, а інші мандрують далеко. Саді Гірей нахмурений сидів; Янтар в устах його димився; Блискучий гурт вельмож-рабів
На хана з острахом дивився; В палаці тиша залягла; Усі читали святобливо Ознаки і журби, і гніву
У тінях грізного чола. Та раптом володар гордливий Махнув рукою нетерпливо, І всі,
В чертогах сам він, і зітхнуть На самоті вільніше може. Жвавіше почуттів пожар Лицю тепер явити гоже. Так відбива затон погожий
У склі зибучім зграї хмар. Що вій замислив, гордовитий? Які думки в душі горять? Чи Польщу прагне він скорити?
Чи з Руссю хоче воювать? Чи помста мариться кривава, Чи змова сталась у військах,
Горяни навівають страх, Турбує Генуя лукава? Ні, вже не вабить ратна слава, Стомилась від боїв рука; На серці інша мисль тяжка.
Невже сліди свої злочинні В гаремі зрада провела І втіх та пристрасті рабиня Гяуру серце віддала?
Ні! Жони ханові прекрасні Думки і поривання
Охороняє їх, щоб жодна Не сміла серцем розцвісти. Їх криє затінок темниці,
Не бачить їх окольний світ; Так аравійський пишний квіт Живе за шибами теплиці. Для них в самотності гіркій
Дні, місяці, літа минають І в необорний обіг свій Любов і юність забирають. Тече їх днів одноманіть Без хвилювання, без пригоди, І сон гарему розбудить
Не здатен привид насолоди. Красуні, прагнучи на мить Хоч будь-чим серце обманить, Міняють одяги шовкові, В розвагах тішаться, в розмові,
Або під гомін вод живих Над їх прозорими струмками У тіні яворів густих Літають світлими роями. Між ними ходить злий євну? х1, І уникать його даремно;
Його ревнивий зір і слух Простежить кожну мить таємну. Давно тут запровадив він
Порядок вічний. Воля хана – Твердий закон його один. Священну заповідь корана Не береже пильніше він. Нездатний прагнути й любити,
Мов кам’яний, він звик терпіти Зненависть, насміхи, докір, Нескромних пустощів буяння, Зневагу, сльози, тихий зір, І ніжне ремство, і зітхання.
Натуру він жіночу зна, Що скрізь лукавити ладна – На волі вольній і в неволі; Благанням, поглядом німим – Не ошукать його нічим,
Чужого й радості, і болю. Коли в пекучі літні дні Купатись, розпустивши коси, Ідуть невільниці ставні І ллється струм срібноголосий На їх принади чарівні,-
Розваг їх сторож невідступний, Він тут. Байдужий, непідкупний, Красунь вабливу голизну Він спогляда.
В добу нічну Він по гарему тихо бродить; Нечутно для людських ушей
Крадеться мовчки до дверей, До лож по килимах підходить; Всякчасно ханових дружин Розкішний сон вартує він,
Нічний підслухуючи лепет; Зітхання, подих, ніжний трепет – Все ловить між німотних стін. І горе тій, чий голос сонний Чуже наймення називав
Чи про кохання беззаконне Подружці крадькома шептав! Чому ж печаллю хан окутий?
Чубук в руках його потух; Німий, не сміючи й дихнути, У дверях знаку жде євнух. Весь повен думою одною,
Встає велитель; мовчки він Іде до пишного покою Недавно любих ще дружин. Вони, чекаючи на хана,
Біля грайливого фонтана, Прославши килими рясні, Юрбою жвавою сиділи І оком радісним ловили, Як риба в ясній глибині
На мармуровім грала дні. Їй не одна пустунка мила Сережки золоті ронила. Навколо срібним поставцем
Щербет невільниці носили, І раптом співи задзвеніли, На весь лунаючи гарем: Татарська пісня 1 Дарує небо путь далеку Тому, хто мучивсь і терпів:
Блажен факір, що бачив Мекку На старості печальних днів. 2 Блажен, хто береги Дунаю
Сподобивсь кров’ю освятить: Йому назустріч діва раю З жагучим зором полетить.
3 Стократ блаженний той, Заремо, Хто в чарах ніжного півсну Голубить в затишку гарему
Тебе, троянду запашну! Співають. Де ж ти, о Заремо, Зоря кохання, цвіт гарему?
Бліда, ой леле, і сумна, Похвал не слухає вона. Як пальма, зігнута грозою, Вона поникла головою, В журбі не зводячи очей:
Зарему розлюбив Гірей. Він зрадив! Але хто з тобою,
Грузинко, рівний тут красою? Навкруг лілейного чола Ти косу двічі обвила;
Твої принадливії очі – Як сяйво дня, як морок ночі; Чий голос висловить сильніш Огненні пориви жадання? Хто вміє ранити гостріш Цілунком, повним раювання?
Як серцю, що скорила ти, Любов до іншої знайти? Проте, байдужий і жорстокий, Тебе зневажив хан Гірей, В холодній темряві ночей
Він бродить хмурий, одинокий, Не зна спокою, відколи Князівну польську привезли.
Недавно лиш Марія мила Блакить чужих небес уздріла; Недавно цвітом чистих мрій Вона цвіла в землі своїй. Був сивий батько гордий нею І звав відрадою своєю.
Закон для нього був один – Її невинна юна воля. Одну турботу відав він – Щоб доньки любленої доля Була, як майський день, ясна, Щоб і хвилинною журбою Їй не затьмарено спокою,
Щоб навіть замужем вона В замилуванні споминати Могла про вік дівочий свій,
Що пролетів, як сон крилатий. Усе було принадне в ній: І вдача тиха, й рухи жваві, І очі голубі, ласкаві. Природи щедрої дари Вона мистецтвом прикрашала: На арфі вивчилася гри І учти в замку оживляла.
Юрба вельмож та багачів Жадала з нею шлюб узяти, Палких багато юнаків Таємно мусили страждати. Але жагучих почуттів
Душа не відала невинна І в колі подруг молодих, Серед веселощів та втіх, Котилась юність бистроплинна. Минуло все…
Орда татар На Польщу кинулась рікою: З пожерливістю не такою Ланами стелиться пожар.
І от сплюндрований війною, Квітучий край осиротів; Ні гри, ні сміху, ні розмови, В печалі села і діброви, І княжий замок спорожнів.
Смутна Маріїна світлиця… В домашній церкві, де кругом Сплять предки віковічним сном. Нова, з короною й гербом,
Висока виросла гробниця… В землі ясновельможний пан, Дочка в неволі. Хазяйнує
Скупий нащадок, вщент руйнує, Ярмом неславить рідний лан. Ой леле!
Хан Бахчисарая Князівну юну взяв у бран. Марія тихо зав’ядає, Німа гризе її печаль. Гірей до неї має жаль: Її мольби й плачі безкраї
Йому нічний тривожать сон, Гарему строгого закон Він задля неї пом’якшає.
Похмурий сторож ханських жон В її кімнату не ввіходить І в сутінь вишитих запон На ложе сну її не зводить. Не сміє очі він свої
Підняти на красу її. Вона сама в купальні зранку, Лише невільниця при ній; Боїться хан на полонянку Звести жагучий погляд свій.
В кімнаті дальній, самотою, Живе і мучиться вона, Мов залетіла до покою Якась істота неземна. Перед лицем святої діви
Горить лампада там ясна І вирок долі нещасливий Промінням облива своїм, Смиренна віра там витає – І в серці спомин виникає Про рідне поле, рідний дім…
Гіркі там сльози ллє Марія, Там подруг заздрісних нема; Вона в скорботі там сама, А все навколо шаленіє
В розкошуванні. Там надія Зорею чистою горить. Там серце, жертва сил гріховних,
Серед пороків невгамовних Одно святе чуття таїть, Одну божественну поруку… . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Настала ніч; укрили тіні Тавріди пишної поля;
Солодкі співи солов’їні Між темних лаврів чую я; Сіяють зорі, місяць сходить І з синьої височини
На ліс, на гори, на лани Томливе сяєво наводить. В серпанку білім та легкім, Мов тіней тиховійна зграя, По вулицях Бахчисарая
Одна до &;#8216;дної, з дому в дім. Квапливо йдуть татарки прості За давнім звичаєм у гості. Палац затих; заснув гарем У несказанній млості мирній;
Натомлена шумливим днем, Земля дрімає. Сторож вірний, Дозором обійшов євнух. Він спить; та, ханові покірний, І в сні чатує пильний дух.
Всякчасне зради дожидання Спокою не дає йому; То ніби шелест, то шептання, То крики чуються крізь тьму. Ошуканий невірним слухом,
Він прокидається, тремтить, Наляканим припавши ухом.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)