Характер будь-якої людини можна з’ясувати, довідавшись, до чого він прагне, чого він хоче. Яку мету ставить перед собою Наполеон? Питання чисто риторичний, тому що Історія дає нам недвозначна відповідь.
Ціль ця – світове панування, і він цілеспрямовано йде до нього, холоднокровно знищуючи перешкоди. “Через п’ять років я буду паном миру, залишається одна Росія, але я роздавлю її”, – донеслися до нас крізь роки його слова. Є чи тут місце яким-небудь сумнівам?
Набагато більше таємнича фігура (але лише на перший погляд) – Олександр
Елемент цей має неприємну, на мій погляд, тенденцію рости й стає основним напрямком поводження, штовхаючи людини до надмірності – до “лицарства”, “лицарській браваді”.
Ця надмірність залишається надмірністю й тоді, коли виходить за межі необхідності й боргу й навіть стає політикою, хоча
“Добродії, – говорить один, – ви знаєте, що Таборский міст мінований і контрольований і що перед нами грізні мостові зміцнення й п’ятнадцять тисяч війська, якому велено підірвати міст і нас не пускати. Нашому імператорові Наполеонові буде приємно, коли ми візьмемо цей міст. Поедемте втрьох і візьмемо цей міст”. “Поедемте, – говорять інші, і вони відправляються й беруть міст”. Авантюра маршалів увінчалася успіхом і тому не може не викликати замилування
Однак що могло б трапитися, якби маршали були вбиті або взяті в полон? Чимала частина французької армії виявилася б паралізованої на якийсь час, що могло б жалюгідно позначитися на боєздатності французів. Що ж до Олександра, то він не простий офіцер або маршал, якого можна більш-менш швидко замінити. Він імператор, якому інші зобов’язані були коритися; він відповідає за підлеглих йому людей – як і будь-який інший командир – і має право ризикувати їхніми життями лише в одному випадку: якщо буде потреба захищати державу
При захисті Вітчизни в 1812 році російські солдати проявляли небачений героїзм, гинучи в спробах знищити або хоча б затримати ворога (згадаємо Смоленськ і Бородінський бій); за кордоном же, не знаючи, за що вони борються, кладуть свої життя, обмануті союзниками, вони боролися в’януло (якщо справа не йшла про порятунок їхнього власного життя), і досить було лементу: “Ну, братики, шабаш!”, – як війська робили відхід на заздалегідь підготовлені позиції”, тобто відступали. Помилка Олександра була помилкою аристократа, і не дворянам було судити його; швидше за все, вони, принаймні більшість із них, і не знайшли б за ним ніякої провини – адже вони й самі були шляхетного походження й не далекі були лицарською бравади
Ще одним проявом лицарської бравади був розгляд війни як змагання, спортивного змагання, начебто полювання – небезпечного, але, безумовно, шляхетного спорту. Таке відношення до війни було властиве й багатьом аристократам, і Олександрові. Наполеон же далеке лицарській браваді, і Війна для нього не змагання, а смертельна сутичка на шляху до світового панування, у якій необхідно здобути перемогу.
Олександр I і иже з ним ішли на війну 1806- 1807 років, щоб виграти або програти – “нехай побідит найсильніший”, Наполеон же йшов тільки для того, щоб виграти: про поразку не могло йти й мовлення. От чому в Тільзіті, коли Олександр I з ласкавим вираженням особи говорить щось французькому імператорові, уважаючи змагання закінченим – найсильніший Алл С о ч. Р У визначений – і не тримаючи на перемігшого суперника зла, на особі Наполеона застигає з посмішка
Він пам’ятає, скільки турбот доставила йому російська армія, як вона перешкодила здобути швидку перемогу, і робить висновки на Майбутнє – адже від світового панування його відокремлюють лише дві країни – Росія й Англія, і лише Росія є найбільш імовірним супротивником. Він все пам’ятає й, на відміну від Олександра, забувати не збирається
(2 votes, average: 3.50 out of 5)