Образ Ярославни у “Слові…” глибоко ліричний, пройнятий ніжністю і ласкою, овіяний думкою про мир, спокій, домашнє вогнище. У ньому втілена печаль і турбота вітчизни про своїх воїнів. Це глибоко поетичний образ жінки, уособлення подружньої вірності, моральної чистоти.
Вкарбовується в пам’ять юна постать у Путивлі на валу; вся вона – чекання, тривога, вболівання і скорбота.
Ярославна постає перед нами не як княгиня, а як звичайна руська жінка, що палко любить свого чоловіка-воїна, свою батьківщину. Її плач за чоловіком –
Широкий Дніпре, не малий!..
Текучи в землю Половчана,
Носив сси на байдаках
На Половчан, на Кобяка
Дружину тую Святославято…
Поразка Ігоря – горе всього руського народу, тому хвилюючий ліризм плачу Ярославни набуває широкого громадського, патріотичного звучання. Ідучи за народною поезією, автор “Слова…” уподібнює Ярославну зозулі, чайці (“Полечу, – каже, – зигзицею, Тією чайкою-вдовицею…”).
Природа,
Легкий, крилатий господине!
Нащо на дужому крилі
На вої любії мої,
На князя, ладо моє миле,
Ти ханові метаєш стріли?
Природа ніби відгукується на її пристрасні слова – Ігор тікає з полону, йому допомагають і річка, і очерети, і різноманітне птаство. Він повертається, щоб знову захищати рідну землю.
Образ Ярославни належить до най благородніших і найдовершеніших жіночих образів у світовій літературі. Високі людські почуття, тонко підмічені і відтворені автором “Слова…”, витримали випробування часом. Пройшовши
крізь віки, Ярославна хвилює і сучасного читача своєю моральною силою, благородством, чистотою.