Оповідання “Уроки французького” доріг Распутіну спогадами про дитинство, отом, що саме в цьому віці людин розуміє, що таке добро, що не проходить безвісти і як найвища цінність, що залишається в душі. Про те, з якими труднощами майбутній письменник зштовхнулися в районному центрі, куди його привезла мати продовжувати навчання в п’ятому класі, Мова йде в оповіданні. Це були важкі післявоєнні роки – у п’ятий клас герой пішов в 1948 році. Він був самим старшим із трьох дітей у сім’ї, жили погано, без батька. “Голод у той рік ще не відпустив”,
Як самого грамотного в селі, хлопчика поважали й навіть іноді підгодовували: один раз на подяку за допомогу у виграші облігацій йому подарували в цебро картоплі – під весну це було чимале багатство”.
Незважаючи на таке тяжке становище, матір відправила сина вчитися в райцентр.
У школі
Нои цю невелику суму – усього лише рубль – він витрачав не на цукерки й книги, не збирав, а купував усе ту ж баночку молока: “Досита однаково я не наїдався. Але вже одна думка, що я п’ю молоко, додавала мені сили й упокорювала голод”.
Мати не могла постійно допомагати синові: у ті важкі дні колгосп не розрахувався із хлібоздаванням, дядько Ваня із продуктами від матері більше не приїжджав, і хлопчик харчувався тим, що вдалося приховати – у затишному місці ковтав печену картоплю, але їсти хотілося навіть у сні. І тому, незважаючи на конфлікт із однолітками, він вирішив знову почати грати: “…шматок хліба, і те добре…”
Випадково довідалася ситуацію вчителька французького Лідія Михайлівна зробила спробу підгодувати учня, але гордість і стиснення не дозволяли хлопчикові погодитися на це. Тоді Лідія Михайлівна, розуміючи, що хлопчикові потрібно вчитися, а для цього просто не голодувати, надіслала йому посилку, але він відразу зрозумів, що це не від матері: у них у селі ніколи не бувало макаронів і гематогену, так у матері й грошей немає на таке багатство.
Оскільки хлопчик від посилки відмовився, учителька стала грати з ним на гроші й спеціально програвати. Знову в героя стала з’являтися можливість купувати молоко й, закриваючи ока від задоволення, воно випивав його: “Нічого, жити можна було, а у швидкому майбутньому, як залікуємо рани війни, для всіх обіцяли щасливий час “.
Але один раз на шум увійшов директор і побачив гру вчительки й учня на гроші й порахував це злочином, розтлінням і спокушанням. Звичайно, він не захотів розібратися в причинах поводження вчительки. А хлопчик на все життя запам’ятав трубочки макаронів і три червоних яблука, які він бачив “тільки на картинках, але догадався, що це вони “. Я думаю, нам потрібно частіше згадувати про нелегке життя хлопців у військовий і післявоєнний час, щоб більше цінувати те, що маємо
(1 votes, average: 5.00 out of 5)