“Микола вглядів її тонкий стан, сорочку з товстого полотна, червоне намисто на шиї; вглядів її лице з чорними бровами”. Саме такою ми вперше побачили Нимидору: струнка, гарна, вона брала воду з річки й співала пісню. Миколі вона здалася якимось дивом, і після того, як він її вперше побачив, вона не сходила в нього з думки.
Нимидора була бідною наймичкою із сусіднього села. Коли вона зустріла Миколу вдруге, на ній “була дуже бідна одежа: рукава на сорочці були ледве поцяцьковані полівкою та маленькими блідими зірочками”. Але парубок
Тому ласкаві слова Джері одразу розтопили дівоче серце, і вона незчулася, як розповіла йому все своє життя. Мати Нимидори померла, коли дівчина була ще зовсім маленькою, згодом помер і батько. Дівчина жила в дядька, але що то було за життя: “Дядина моя була для мене дуже люта. Вона своїх дітей жалувала, давала їм гостинці, а мене все обминала… Вона мене і лаяла гірше, і била гірше, ніж своїх дітей…
Ніколи
Саме тому, коли Микола захотів з нею одружитися, вона відчула себе дуже щасливою. Нимидора нарешті мала родину, мала свою власну домівку, а це важить дуже багато для сироти: “…Нимидора була щаслива: вона ніби знайшла свою рідну матір, свого батька, хату, бо для неї вже не треба було більше поневірятися в наймах у чужих людей”. Панщина, важка робота, бідність – ніщо тепер не лякало дівчину.
Через деякий час Нимидора стала матір’ю. Вона мріяла про те, як буде пестити й голубити свою доньку, любити й жалувати її, дасть їй усе, чого сама не мала в дитинстві.
Але як не було щастя змалку в Нимидори, так не судилося їй щастя й у заміжжі. Микола Джеря через конфлікт із паном мусив тікати з дому. Як пережити розлуку? Як залишитися без того, кого любиш?
Як бути самій з маленькою дитиною? Горе дівчини було безмежним: “Бодай усі наші сльози впали на того, хто нас розлучає! Лучче я була маленькою пропала, лучче б поневірялася довіку в наймах, ніж маю терпіти таке горе!” Щастя лише на коротку мить усміхнулося бідоласі, для того щоб потім піти й не повертатися ніколи.
Єдиною втіхою для Нимидори стала її дочка Любка. Складаючи придане для неї, жінка мріяла про кращу долю для своєї дитини: “Нехай я одна зазнаю горя. Коли б хоч ти була щасливіша од мене!” Мріяла, жила й чекала повернення чоловіка. Важка праця та лиха доля зістаріли її передчасно, “здавалося, що Нимидора доживає свій вік”.
Але не побачила вона вже Миколи аж до самої смерті: “Вона вмерла безталанною, як і родилася безталанною… Усі люди в селі жалкували за Нимидорою й просили Бога, щоб їй хоч по смерті було й легко лежати та землю держати, бо на цьому світі її життя було важче од сирої землі”.
Так і померла Нимидора безталанною й нещасливою. Добра, щира, лагідна та роботяща, вона бачила тільки панщину й важку працю. Кріпацтво – ось причина всіх її нещасть: воно поклало передчасно її матір і батька в домовину, воно змусило Миколу кинути свою родину й тікати, воно вбило її свекра й свекруху, саме воно молодою звело її в могилу. Якби б не це, можливо, доля Нимидори склалася б зовсім по-іншому: була б у неї і щаслива родина, і домівка, і не було б поневіряння в наймах та бідності.
Але цього їй не судилося.
(2 votes, average: 5.00 out of 5)