Одним з найбільш відомих творів І. С. Нечуя-Левицького є його повість “Микола Джеря”, головним героєм якої є селянин-кріпак, бунтар проти панського гніту – Микола.
Микола – син кріпака Петра Джері. Змальовуючи портрет героя, автор твору підкреслює свою симпатію до героя. “За Джериною хатою, під старою грушею, на зеленій траві спав молодий парубок, підклавши під голову білу свиту. Чорна смушева шапка скотилася з голови на траву.
Чорне волосся на голові, чорні брови дуже виразно блищали на білій свиті. Запалене лице було гарне,
Микола письменний, він виявляє здібності до малювання, різьбярства, музики. Так, стіну в хаті прикрашають намальовані ним барвисті квіти, на полиці стоїть майстерно зроблене млинове колесо. Коли Микола був ще малим хлопцем, він сам зробив маленьку скрипочку й сам навчився грати.
У музиці він виливає свої почуття – “почав веселого козачка, а сам смичок повернув на жалібну”.
Отже, цей юнак не лише вродливий, а й розумний, обдарований, сповнений високих духовних поривань.
Син кріпака, він належить до тих представників
Розлючений пан погрожує всіх їх віддати в солдати. Але Микола не скоряється. Навпаки, він разом з товаришами розправляється з донощиком – осавулою, добре вибивши його палицями. З того часу доля його вирішена: йому і його однодумцям “поголять лоби”, і на довгі роки підуть вони в солдати. Наступає вирішальний момент в житті Миколи.
Що робити? Нема життя на селі, але царська солдаччина гірша за каторгу. Він вирішує тікати.
І от Микола, Петро Кавун та їхні однодумці ідуть у ніч, коли горять скирти панського хліба, підпалені невідомо ким, ідуть у заграві велетенської пожежі. Для Миколи і його товаришів починається нове життя, але теж нерадісне. Від одного визискувача потрапляють втікачі в лапи іншого, бо бурлацтво на заводах не краще за панщину. Микола й ті, хто вижив, тікають далі у вільні степи, у далеку Бассарабію, до берегів Чорного моря.
Натерпівшись горя на цукроварнях, утікачі раптом відчули себе людьми.
“На бурлак повіяла широким крилом золота воля, воля від усякого безталання, од страху перед паном, панщиною та рекрутчиною”.
Але в Миколи ця радість швидко минає. Він не може забути про рідне село, про залишених там дружину, матір, дочку. Свою втечу він почуває як провину перед ними, перед усіма, хто лишився в неволі. Не радує його ні чарівна краса моря, ні любов чудової дівчини Мокрини, дочки рибальського отамана, який був таким же експлуататором, як і пан Бжозовський, як орендатор цукроварні Бродовський. Після сутички з Ковбаненком зовсім засумував Микола, і тут його впіймав пан і посадив разом з товаришами у тюрму. їм загрожував Сибір, але раптом прийшла воля. І от Микола в рідному селі.
Але він не застав у живих ні матір, ні Нимидору, яка, все життя чекаючи його повернення, так і померла в неволі. Застав тільки доньку Любку, яка була вже заміжня.
Микола сподівався на краще. “Минулася панщина: тепер і ми пани, і свого докажемо”, – говорить Микола сільській громаді. Однак його спроби боротися з панами, з куркулями – старшиною закінчилися поразкою. Замість однієї панщини завелась інша. “От тобі і воля, – говорить Джеря. – От тобі й вернувся до господи. І нащо було вертатись у цей проклятий край! Будь він тричі проклятий од Бога і од людей”. Але тяжкі обставини не зламали його характеру, його людської гідності.
Старіючий, самотній, він продовжує горіти і протестувати проти панської сваволі.
До кінця свого життя Джеря йшов проти панів, боровся проти несправедливості.
(2 votes, average: 5.00 out of 5)