По всьому романі розкидано чимало суджень, спостережень, епізодів, що підтверджують думку автора про культуру як розростається в усі сторони простору/часу кореневище, відростки якого переплетені між собою складними зв’язками, і навіть – про “дзеркальні подоби” культур (що ілюструється зіставленням архітектури миланского й московського Кремля, лондонського й московського варіантів скульптури “Робітник і селянка” і т. буд.). На сторінках книги ведуться суперечки про подібність і розходження культур і цивілізацій (розуміння
Зиник намагається уникати категоричних тверджень, не розстається з гумором і іронією. Не обходиться письменник і без містифікацій. Слідом за Борхесом, що поведали про “Пьере Менаре, авторі “Дон Кихота””, Зиник спонукує свого героя займатися перекладом на англійський “Бенкету під час чуми”.
Феліксові залишається лише переписати переведену Пушкіним частина “Міста
Інна Тертерян бачить у новелі Борхеса ексцентрично-парадоксальну гру, що дозволяє в загостреній формі розкрити феномен подвійного зору, подвійного сприйняття мистецтва – очами людини того часу, коли добуток був створений, і очами людини XX в., що передбачає розвиток рецептивної естетики
Щось подібне спостерігається й в “Лорді і єгері”. Автор як би ставить нас перед питанням: чи цілком вильсоновский текст, розглянутий як переклад “Бенкету під час чуми”, читає сучасний читач? Сприймаючий цей текст як би мимоволі додає в нього ті значення, які привніс Пушкіна, привнесло час, визначив його власний життєвий, професійний, читацький досвід. Поміщений у новий контекст, побачений новими очами, класичний текст одержує нову інтерпретацію, що не скасовує попередні. Про настання епохи інтерпретацій у формі гри із читачем і свідчить Зиник.
Взагалі ігровий початок активно заявляє про себе вромане.
Літературні ігри покликані розбуркати, розкріпачити свідомість читача, розбудити його сотворческий імпульс. Вони різноманітні й проявляються в присутності на сторінках книги родички-спадкоємиці Джона Вильсона Мэри-Луизи, ім’я якої складено з імен двох героїнь його драми “Місто чуми” (і – відповідно – “Бенкету під час чуми” Пушкіна); у пародійному використанні “англізованих” російських прислів’їв (“Якщо під камінь не лягти, вода не буде текти”, с. 197), неточно переведених назв (“Свято в ході епідемії”, з. 50); у комедійній переробці сталих словосполучень (“Із суспільства британо-анти дружби”, с. 202); у створенні окказионализмов, що мають комедійний семантичний ореол (“Мэри-Хуана” – складене власне ім’я від слів “Мэри” і “Хуан”, співзвучне зі словом “марихуана”; “Оксбридж” – контамінація із частин слів “Оксфорд” і “Кембридж”), і багато в чому, многом іншому
У великому ступені “Лордові і єгереві” властив момент театралізації. Найрізноманітніші сцени й картини описуються в добутку як свого роду спектаклі. А їхні учасники – як актори, режисери, маріонетки, глядачі:
“… розмова завдяки цієї зімпровізованої цитатности походив на спектакль, де маріонетками були слова – їх надавав руху кукловод Мигулин”;
“У різдвяному вінку з гостролиста на двері, у собаці, що кружляється навколо ставка з утоками, у струмку диму із труби була така буколічна театральність, що шкода було відкривати двері за лаштунки, так сказати, і руйнувати ілюзію. Однак двері були виходом з тиші застиглого фойє в гуркіт і гамір сценічного дійства. Невпинний рух рук, плечей, голів барменів нагадувало роботу кукловодов, режисерів цього спектаклю, невидимими ниточками керуючих відвідувачами.
Отут був навіть свій театральний дзвінок: у колони над барной стійкою висів дзвіночок – три удари, і останній шанс замовити напій перед закриттям загублений. Спектакль закінчений
Коли Фелікс увійшов у цей вертеп, спектакль був у самому розпалі”;
“У тиші, що наступила, ті деякі, хто ще стояв на ногах, оточили Віктора з Феліксом, як двох гінців, або скоріше як глядачі в театрі, що дивляться на двох акторів чекаючи початку дії” ;
“Це теж частина пиранделловского сценарію: актор на час став глядачем за вказівкою головного режисера…” і т. д.
У статті “Двомовна меншість” Зиник пише: “Театр нашої епохи, на відміну від сталінської, уже не живе законами “четвертої стіни” театру Станіславського; ми існуємо в театрі Пиранделло, де сцена щохвилини може продовжитися в зал, і тоді публіка перетвориться в акторів, а актори стануть частиною юрби цікавих до того моменту, поки не оголосять нові границі сцени й можна буде зробити вигляд, що ми актори, а всі інші – юрба, поки знову не відбудеться чергового перерозподілу ролей, і так нескінченно (оскільки юрба – це збіговисько людей, де кожний уважає, що всі навколо, крім нього, є юрба)” 157, с. 60. Як модель для театралізації письменник і обирає умовний театр Луиджи Пиранделло, у якому за допомогою гротеску й парадокса досліджується роль “маски” у поводженні індивідуума, реальність зрівняна з вимислом, комічне повернено трагічною стороною, а трагічне – комічної
Зиник уживає постмодерністську гру головним чином із двома парами масок: божевілля – нормальності й акторства – артистизму, що постійно міняються місцями, що визначає минаючий через весь добуток мотив двойничества. Основна складність, затверджує автор, полягає в знаходженні об’єктивного погляду на речі, виявленні істинності або хибності відправної точки зору, виходячи з якої можливо діагностувати нормальність і ненормальність, природність і “гру”. Чи живемо ми в століття божевілля, але вважаємо себе нормальними, або живемо в століття міщанської нормальності, але уявляємо себе божевільними, у стані чи ми адекватно ідентифікувати самих себе, – от та проблема, що разом зі своїми героями вирішує письменник
Божевілля починається там і тоді, переконаний Зиник, коли соціальна міфологія підмінює собою реальність, більші маси людей утягуються в якийсь грандіозний трагифарс. Природне, нормальне при цьому сприймається як ненормальне, злочинне; власне божевілля не зауважується, зводиться в ранг норми, нав’язує іншим
Саме це, по думці письменника, відбулося в радянському суспільстві, життя в якому був отрежиссирована як державний спектакль, що грає безумцями
Герой роману Авестин інтерпретує історію КДБ і судових процесів у СРСР як ще одну п’єсу Пиранделло, “з горезвісною відсутністю границь між сценою й залом. Пиранделлизм такого роду спричиняє розправу: ув’язнення в тюремну психушку. Інакомислення ототожнюється із шизофренією, у той час як двозначність нікого не бентежить. Ненормальність ховається під маскою нормальності, на нормальних напяливается маска ненормальності
(2 votes, average: 2.50 out of 5)