Протягом усього творчого життя Олесь Гончар звертався до малих літературних жанрів – новел та оповідань, ставлячи їх на один філософсько-естетичний щабель з великими прозовими полотнами. Новелістика Гончара – високохудожня частина його творчого доробку. Причому, тематика його новел дуже різноманітна.
Все письменницьке життя Гончара сповнене спогадів про минулу війну і вболівань за сучасне та майбутнє людства, про що свідчать новели “Модри Камень” (1946), “Весна за Моравою” (1947), “За мить щастя” (1964), “З тих ночей”
Його врятувала словацька дівчина Тереза. Між молодими людьми зародилось чисте палке кохання, яке не мало продовження.
Глибоко і проникливо змалював Олесь Гончар образ Терезиної матері, яка втратила у цій війні двох дітей (брат Терези загинув у боротьбі з фашистами). Впізнавши солдата, згорьована жінка згадала свою дочку, яка могла б бути щасливою з цим юнаком. Образи твору досконалі у зображенні, адже уособлюють чисті почуття, глибокі переконання. Побудова твору незвичайна, адже безіменний боєць через багато років повертається у минуле, згадує воєнні літа, згадує Терезу і її матір.
Якщо центральна частина твору – це спогади розвідника про знайомство з Терезою і розповідь її матері про загибель дівчини, то початок і кінець твору – своєрідне обрамлення, видіння розвідника. Це видіння – уявний образ Терези, з якою він розмовляє. Новела “Модри Камень” написана в романтично-піднесеному стилі.
Несміливе і нерозквітле кохання, яке зароджувалось між радянським бійцем і словацькою дівчиною, виступає як засудження війни. Це засудження значно глибше за інші фактори, бо немає нічого страшнішого за вбите прекрасне людське почуття. У 1966 році Олесь Гончар створив ще один твір, в якому засудив жорстокість, але тепер вже жорстокість людини по відношенню до природи. Це новела “На косі”. Потрапивши на невеличкий краєчок землі – необжиту косу, яка сягає далеко в море, – людина відчуває надзвичайну гармонію буття, в якій перебуває, відчуває себе маленькою часточкою всесвіту, краплинкою вічності.
Героїня твору, в недавньому минулому студентка біофаку, а тепер співробітник заповідника, Ольга, відчуває себе щасливою. Вона окрилена своєю роботою, свіжим повітрям, незайманістю і чистотою природи. Більше за все дівчина боїться стати байдужою до краси, перестати нею милуватись. Адже найбільшим гріхом людини вона вважає практицизм, який призводить до байдужості. Дівчина навіть не сподівалась, що байдужість, як і ницість, – не така вже й поодинока риса.
Яким було її розчарування, коли чоловік, якого вона вподобала, в якого навіть закохалась, виявився підлабузником і негідником. Саме негідником, бо порушив не тільки обов’язки єгеря, захисника природи, а і всі загальнолюдські норми. Принижуючись перед начальством, він дозволив, навіть спонукав їх До полювання на птаха. Ні один із сторожів заповідника не погодився готувати лебедя на вечерю.
Для всіх присутніх цей птах вважався святим, крім найвищого начальства, якому догоджав єгер. Жахливо ще й те, що під час прогулянки на косі ніхто з присутніх посадових осіб, навіть кандидат наук з контори заповідника, не попередили злочину, дозволили вбити довірливого птаха. Виникає суперечливе питання щодо причетності до злочину.
Винен той, хто вбивав лебедя, чи той, хто стояв поруч і догідливо мовчав? О. Гончар устами Ольги ставить перед сучасниками і нащадками питання моралі. Через переживання героїні новели “На косі” автор намагається зрозуміти межу добра і зла, прагне повернути людські душі до святинь.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)