“Що буде з нами?”(за мотивами роману “Собор” Олеся Гончара)

“Що буде з нами? З людьми, з заводами, з соборами? Що буде з тобою, рудий молочаю?” – такі запитання ставить у романі мисляча людина Микола Баглай. Владолюбство, батькопродавство таких, як Лобода і тих, хто не руйнує сам, але до всього байдужий, створить пустелю.

Духовність, національна свідомість, гідність, совість, честь, справжня культура – все це зникає. Бо після розмивання моралі від людини (а отже, й людства) нічого людського на землі не залишається. Тому тривога автора “Собору” набуває планетарного масштабу.

Хтось має

протистояти таким, як Лобода, що носять у собі “некеровану реакцію розпаду, опошлення, охамлення всього, що має духовний смислі виразну індивідуальність” (Є. Сверстюк). Серед тих, хто може протистояти духовним покидькам, не тільки Микола Баглай.

Це й красуня Єлька, на яку “отой острівець собору вгорі навіював чистоту спокути, відчуття провини і подмух якихось неявних надій…”. Це професор Яворницький, дослідник і історик запорозької минувшини. Не роздумуючи, ледь не поплатившись за це життям, він виганяє з собору п’яну компанію, що “опоганювала його душу, його прекрасну поему…”.

Це, звичайно,

Ізот Лобода, якого син відправив у будинок ветеранів, або у богадільню, як каже старий. Батько розкусив Володьку і проклинає його: “Він вам не один собор знесе, не одне смердюче море збудує, що й ради потім не дасте”. Це Ягор Катратий, хата якого схожа на “ще запорозьких часів зимівник”. Це металург Іван Баглай, який розмірковує, чому така “патологія” як бажання образити, принизити людину, свого ближнього дуже поширена.

Це старше покоління, що вже стоїть перед останньою межею і не може змиритися з тим, на що пішла їхня праця і їхнє життя.

Як колись Шевченко прагнув пробудити сумління земляків спалахами поетичної думки, так Олесь Гончар постукав у серця сучасників. Нагадуючи їм про родовід, про прадавню історію, про духовний зв’язок між поколіннями, про існування спільності, що відома в світі як українська нація. Кожна людина має залишити свій слід на землі. Гірко думати, що таким слідом може стати нищення прадідівського краю.

Значно краще було б, якби про велич людського роду, про силу й красу його духу свідчили Собори, нетлінні храми, що давали б наснагу й гордість за своїх предків новим поколінням.

Кажучи про національний сенс творчості Олеся Гончара, можна стверджувати, що письменник став однією з опор українського національного відродження. Але художники такого широкого гуманістичного діапазону – надбання не лише своєї нації, а й усього людства.

Нині, коли гостро постало питання про збільшення внеску літератури у формування загальнолюдських цінностей, про необхідність розуміння єдності життя на Землі, про спільну загрозу для всього людства, творчість Олеся Гончара вагомо зміцнює престиж України та української літератури, знаходить жвавий відгук у народів світу.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 3.00 out of 5)

“Що буде з нами?”(за мотивами роману “Собор” Олеся Гончара)