Норми вимови сучасної російської мови вже в 1820-е рр. були перенесені в поезію. Однак ще в XVIII в. у вірші залежність вимови голосних фонем від їхньої позиції придушувалася
Ні проза класицизму, ні перифрастичний стиль Карамзина і його школи не були розраховані на таке співвідношення. Одиниці плану вираження відповідав як зміст ідейний об’єкт, а не факт із реального побуту
Розходження між поетичним і непоетичним текстом складається, зокрема, у тім, що кількість структурних рівнів і значимих їхніх елементів у звичайній мові замкнуто
Тому будь-яка система закономірностей у принципі може бути сприйнята в поезії як значима. Для цього необхідно, щоб вона, по-перше, була відчутна врегульована й цим відрізнялася від неорганізованого текстового тла й, по-друге, порушувалася певним, внутрішньо закономірним, образом. Безліч можливих порушень дасть розмаїтість інформаційних можливостей усередині даного типу організації
Графічна урегульованість є цікавим прикладом реалізації
Поетичний текст зі своєю загальною установкою на максимальну впорядкованість має на увазі презумпцію й графічної впорядкованості тексту. Насамперед слід зазначити сполучення графічного рядка й вірша. Це, по суті справи, чисто службова обставина здобуває настільки велике значення, що при установці на граничну невиразність структурних засобів, відомість їх до “мінус-прийомів” графічна розбивка на вірші може залишитися єдиним сигналом про приналежність тексту кпоезии.
Слід зазначити, що в період зародження російської письмової поезії нового часу вимоги до графічного оформлення вірша були значно більше суворими, чим надалі. Поезія епохи барокко, звільнившись від обов’язкового сполучника з музикою, настільки міцно злилася з малюнком, що сама сприймався як різновид образотворчого мистецтва. При цьому з наївною послідовністю дотримувався іконічний принцип, перенесення якого на язикові знаки взагалі становить типову рису поезії. У віршах Симеона Полоцкого графічний малюнок тексту в ряді випадків визначався змістом
Але й в XVIII в. для віршів уживалися деякі види типографського виділення, які в застосуванні до прозаїчного тексту робили враження зайвої вишуканості: рамки, віньєтки та ін. Друкований і рукописно-альбомний поетичний текст органічно сполучався з ілюстрацією, тим часом як роман, у найкращому разі, супроводжувався “картинкою” на титульному аркуші
До кінця XVIII в., оскільки протиставлення поезії й прози як двох функціонально різних видів художнього мовлення остаточно закріпилося у свідомості читачів і необхідність у зміцненні його відпала, значимість збереглася лише за основною ознакою – розбивкою на вірші. Зате виявилися різні графічні стилі усередині стиховой структури
Так, Н. М. Карамзин увів ряд специфічно поетичних типів уживання розділових знаків (тире, многоточие), Жуковський став використовувати курсив як інтонаційний засіб. У цю же пору вводиться ряд інших значимих елементів графіки
Цікавим прикладом того, як послідовне введення й порушення деякої графічної впорядкованості стає засобом художньої виразності, є нумерація строф в “Євгенію Онєгіні”. Нумерація строф за допомогою цифрових позначень зустрічалася в європейській поезії пушкінської епохи. Оскільки цифрове позначення відразу ж задавало тверду впорядкованість, порушення її ставало у вищій мері несподіваним і, отже, здатним нести більшу інформацію
Пушкін широко використовував цю можливість. Він пропускав строфи, ставлячи лише їхнього номера, у ряді випадків не тільки тоді, коли дійсно виключав реально існуючий текст, але й із чисто композиційних, ідейно-художніх міркувань, позначаючи номером ніколи не існуючу строфу
Аналогічний прийом Пушкін, видимо, готовий був застосувати й до нумерації глав. Випустивши главу, присвячену подорожі Онєгіна, вона не зміг пропустити номер: це було б дорівнює зведенню на себе відкритої підозри у творі цензурно неприйнятних текстів. Дозволити собі це в пресі Пушкін в 1830-е рр. не міг. Але він ясно дав зрозуміти читачеві, що теперішній номер останньої глави – дев’ятий
Особливий етап у розвитку графічної сторони поетичного тексту наступає в XX в.
На тлі устояних норм поетичної графіки XIX сторіччя виникають різні індивідуальні графічні манери (піонером тут виступає Андрій Білий). Можна говорити про графічний малюнок поетичного тексту, властивому В. Маяковському, В. Хлебникову, М. Цветаевой, И. Сельвинскому й многим іншим поетам. На цьому тлі виникає вторинна індивідуальність графіки, її підкреслена традиційність (Б.
Пастернак, е. Багрицкий, А. Твардовский).
Текст публікуємо по книзі Лотман Ю. М. Про поетів і поезію: Аналіз поет. Тексту Мистецтво-Спб, 1996.-846c.
(2 votes, average: 3.50 out of 5)