Пейзажі російської природи в Сергія Єсеніна

Великий росіянин поет Сергій Єсенін – “співак країни березового ситцю”, “співак любові, смутку, уболівай”, він же “московський бешкетний гуляка” і, звичайно, поет-філософ. Єсеніна завжди хвилювали такі философско-ми ровоззренческие проблеми, як Людина й всесвіт. Людина й Природа, Людина й мир його земних діянь, радостей, страстей, тривог, його любов і ненависть, його вірність Батьківщині, його життя й смерть

Діалог ліричного героя з Миром (людиною, природою, землею, всесвіту) постійний. “Людина – це чудовий утвір природи,

неповторна квітка живого життя”. У поемі “Квіти” Єсенін зумів про все це сказати по-своєму.

…я думаю:

Як прекрасна

Земля

И на ній людина…

Рядки ці наповнені гордістю, радістю й тривогою за людину, його долю, його Майбутнє. Вони могли б по праву стати епіграфом до всієї його Творчості. Не можна любити землю взагалі або людини – взагалі. Це чужо щирому мистецтву. Саме ці думки й були головними у творчості Єсеніна.

Поезія його дивно земна й разом з тим “всесвітня, космічна”. У з’єднанні цих двох почав – масштабність і емоційна дієвість його поезії

Всі ми, всі ми в цьому

світі тлінні,

Тихо ллється із кленів листів мідь…

Будь же ти вовек благословенне,

Що прийшло процвесть і вмерти

Філософська глибина й найвищий ліризм цього вірша йде від великих традицій російської класичної літератури. Наприклад, у вірші Пушкіна “Знову я відвідав…” говориться про неминучу, вічну зміну поколінь, про невблаганний рух життя, у якому треба зайняти своє місце, виконати своє призначення й піти без образи, відчуваючи себе важливою, незамінною ланкою того нескінченного ланцюга, що тягнеться з Минулого Вбудущее.

Вся творчість Єсеніна наповнено “ліричним відчуванням”. Його теплом і світлом наповнені й есенинские картини російської природи. Природа в Єсеніна невіддільна від людини, від його настрою:

Відговорив гай золота,

Березовою, веселою мовою,

И журавлі, сумно пролітаючи,

Уж не жалують більше ні оком.

Сам по собі разючий образ гаю, що говорить “золотим” мовою беріз. Він розкриває складний психологічний стан автора. І тривожний смуток охоплює нас, коли гай уже “відговорила” – адже мову, що умолкнули, був не тільки “березовий”, але й веселий. Поет відчуває себе часткою природи й бачить у тварин “братів наших менших”.

У його віршах про тварин яскраво виражене співчуття до всього живого на землі. Так, в “Пісні про Собаку” автор показує материнську любов суки до своїм щенятам, а потім її біль від втрати їх. Почуття цього собаки схожі на почуття жінки. І коли місяць над “хатою” здався їй “одним з її щенят”, вона вмирає від туги

И глухо, як від подачки,

Коли кинуть їй камінь у сміх,

Покотилися очі собачі

Золотими зірками вснег.

У вірші “Лисиця” Єсенін показує безжалісне відношення людей до тварин. Опис підстреленої лисиці звучить пронизливо:

Жовтий хвіст упав у заметіль пожежею,

На губах – як пріла морква

Пахнуло інеєм і глиняним вигаром,

А в ощур сочилася тихо кров

Поет захищає тварин своєю любов’ю. У вірші “Собаці Качалова” автор розмовляє із собакою по кличці Джим, як із другом. У кожному рядку Єсенін передає красу й довірливість цього пса, любується ним:

Ти по^-собачі по-диявольському гарний,

З такою милою довірливої приятцей

И, нікого ні краплі не запитавши,

Як п’яний друг, ти лізеш цілуватися

Сергій Єсенін підкреслює єдність усього живого, усього сущого. Немає й не може бути чужого болю у світі, всі ми зв’язані між собою. У вірші “Пісні, пісні, про що ви кричите..” відчувається зибкость границь між природою й людиною через уподібнення дерева й людини:

Добре верболозом на дорозі

Сторожити задріману Русь

У вірші “Я покинув рідний будинок…” – “… старий клен головою на мене схожий”. Взаємопроникнення й переплетення людини й природи особливо відчувається у вірші

“Сріблиста дорога”:

Дай ти мені зорю на дровни

Гілку верби на вузду

У Єсеніна натхнення природи й навіть уподібнення людини природним явищам нагадує народну поезію

Я ще ніколи ощадливо

Так не слухав розумну плоть,

Добре б, як гілками верба,

Перекинутися в рожевість вод

Добре б, на стіг посміхаючись,

Мордою місяця сіно жувати

Де ти, де, моя тиха радість,

Всі люблячи, нічого не бажати!

З фольклорного середовища поет брав лише те, що було близько його поетичному світовідчуванню. Це обумовило появу поезії Єсеніна цілої групи поетичних символів. Один з найпоширеніших символів – образ дерева.

У древніх міфах дерево символізувало життя й смерть, древнє подання про всесвіт: верх – небо, низ – підземне царство, середина – земля. Дерево життя в цілому може зіставлятися з людиною. Прагнення до гармонії людини й миру виражається в Єсеніна через уподібнення себе дереву:

Я хотів би стояти, як дерево,

При дорозі на одній нозі.

Я хотів би під кінські храпи

Обійматися із сусіднім кущем

(“Вітри, вітри “)

Ах, зів’янув голови моєї кущ

(“Хуліган”)

Облітає моя голова,

Кущ волось золотавий в’яне

(“По^-осінньому кичет сова “)

Єсенін показав, що людина в просторах мирозданья всього лише беззахисна піщина, і для того, щоб залишити про себе пам’ять, потрібно творити прекрасне. “Рязанські поля, де мужики косили, де сіяли свій хліб”, стали колискою його поезії. Від проникливих віршів про країну “березового ситцю”, широчіні її степових роздоль, сині озер, шуму зелених дібров до тривожних роздумів про долю Росії, кожна есенинская рядок зігрітий почуттям безмежної любові Котечеству.

Але й тоді, коли у всій планеті

Пройде ворожнеча племен,

Зникне неправда й смуток,

Я буду оспівувати

Всією істотою в поеті

Шосту частину землі

З назвою коротким “Русь”.

Наповнена любов’ю до людей, до людини, до рідної землі, перейнята щиросердністю, добротою, щирістю, поезія Єсеніна допомагає нам пізнавати, заново відкривати й берегти свою країну, свою Батьківщину