Що бурмотали вони, умираючи
У страшному підвалі?
Всі ті ж слова,
Що й нещасні діти Арбата.
Час всеядно. Доля винувата,
Немає за що – а віддається сповна.
С. Куняев
Я хочу дати рецензію на книгу Анатолія Рибакова “Діти Арбата”, що є моїм улюбленим добутком сучасної російської літератури. Вона писалася в “темні” часи, а приспіла до “світлих”. Виношено й написана вона була в часи, як ми говоримо, застою. Роман “Діти Арбата” автобіографічний, в образі головного героя Сашка Панкратова чимало реалій долі
Десь Рибаков згадав, що шлях Сашка – це його, Рибакова, шлях, тільки Сашко краще, ніж його прототип. Мене хвилюють і хвилювали події, що происшли в нашій країні в передвоєнний період. Зараз, коли в нашій країні демократія й гласність, необхідно высвечивать всі темні плями нашої історії. І в цьому величезна роль літератури, чому й служить чудовий добуток “Діти Арбата”. У заслугу Анатолію Рибакову, безсумнівно, варто поставити прагнення ліквідувати кілька таких плям. Письменник уперше сміло, безстрашно узявся за проблему відповіді: яка ж роль И. В. Сталіна. І це дає А. Рибакову в моїх очах
Очевидно, що одне з головних завдань роману “Діти Арбата” – показати, як затверджувався культ Сталіна. Я вважаю – успіх роману в тім, що саме це завдання було поставлено письменником вірно, тому що адже саме з 1934 року, коли розгортається дія “Дітей Арбата”, культ цей почав перетворюватися в щось грандіозне й виняткове. Сталін у романі – історичний діяч, що зміг підкорити своїй волі мільйони людей, визначити шлях розвитку величезної країни.
Письменник прагнув осягти зовні суперечливу логіку дій тирана. От, приміром, епізод зі стоматологом – один з найбільш живих у сталінських сценах. Прекрасний фахівець проявляє професійну гордість, вирішили зробити Сталіну пластинчастий протез, незважаючи на те, що високий пацієнт наполягає на бюгельнош. Сталін погоджується випробувати новий протез, паплюжити один тільки день, як просить лікар, і визнає, що лікар правий.
Признате визнає й навіть у приклад зразкового відношення до справи ставить, але все-таки розпорядився зубного лікаря замінити іншим і із кремлівської лікарні звільнити. Чому? Належного страху ні, беззаперечного підпорядкування. Насмілюється заперечувати, а в оточенні потрібні люди інші, що не заперечують, що не міркують, сліпо віддані. Сталін у романі Рибакова глибоко самотній.
Він свідомо ставить себе поза людськими відносинами. Сталіну не потрібні друзі й рідні. Потрібні виконавці його волі. Виконавці, які будуть згодом замінені іншими, коли відмовляться виконувати його вказівки або загордяться про себе занадто багато. Прочитавши роман “Діти Арбата”, я ясно й повніше зрозумів, чому і як відбулися в тридцяті роки трагічні події, краще усвідомив, що Сталін сам очолював і направляв сваволю, знищення безлічі безневинних людей.
Зрозумів глибше, які спонукання їм керували, як це було страшно. Він змусив мене міркувати. “Діти Арбата”, я вважаю, повинен прочитати кожний. Адже книга ця не просто відкриває очі на тяжку реальність недавньої нашої історії – вона не дозволяє більше відводити їх убік від цієї реальності; ятрить душу, розповідаючи правду про Сталінську епоху. Люди повинні знати щире положення справ у ті тридцяті роки. А те чуєш іноді репліки: ” От Сталіна б зараз…”, “А от при Сталіні…” А чи хочуть вони, щоб їх засилали, а те й розстрілювали.
Але Сталін – один із двох головних героїв. Рибалок написав роман про Сталіна й про Сашка Панкратове, тому що в протистоянні цих двох особистостей він побачив головний конфлікт часу.
Молоді люди, що виросли в московських арбатских провулках і, що ввійшли у вік відповідальності до середини тридцятих років, виховані на одній ідеї – з якою радісною надією вступають вони в мир. Тепло, задушевно показана молодь: Сашко Панкратов і його оточення. Панкратов – один з головних неісторичних героїв роману – по-справжньому гарна й чесна людина, що ніколи не надходить проти своєї совісті, їм завжди рухає почуття справедливості. Сашко – людина з яскраво вираженим соціальним темпераментом.
Сам по собі такий темперамент може приймати й небезпечні форми. Шарок згадує, як при прийманні в комсомол Сашко відмовився голосувати за нього, коротко кинувши: “Не вірю”. Легко представити, як такі люди в атмосфері тридцятих років кидали своє “не вірю” не тільки таким, як Шарок.
Але є в Сашка одна якість, що і робить його уразливим. Мораль для нього – це людська цінність, що коштує вище всього. Він не може, приміром, лжесвідчити проти заступника директора інституту Криворучко. У нього є можливість вибору: Сашко може зрадити Криворучко, сказавши про нього те, що вимагають, і тим самим урятувати свою долю.
Але він не бажає хитрити, лавірувати, причинятися, приховувати думки й почуття. Адже Сашко – сильний духом, високоморальний людина, істинно росіянин інтелігент. Я вважаю, що цей шляхетний учинок Сашка можна назвати подвигом. Сашино справа виник як результат його особистої незалежності, що потім росло, як сніжний кому.
Стінгазета – уже антипартійний листок, політична диверсія, організована групою, що обкопалася в інституті на чолі із Криворучко. Як результат обшук, арешт, жах враженої матері, в’язниця, допити, посилання й довгий хресний шлях по дорогах Сибіру. Шлях духовного становлення особистості, шлях остаточного изживания ілюзій і спроб знайти нову віру.
Розлітаються подання Сашка про единомнении як основу суспільства. Розлітається міф про справедливість насильства більшості над меншостями. Сашко Панкратов сам волею доль потрапив у меншості.
В “Дітях Арбата” Ніна Іванова, що була однокласниця Сашка Панкратова, спочатку уражена арештом Сашка. Безсумнівний лідер класу, школи, чесний, що вірить у ті ідеали, якими всі вони живуть, – як може він бути ворогом? Непорозуміння, звичайно ж, незабаром розберуться. Але не “розбираються”. І у свідомості Ніни відбуваються зміни, і от вона вже говорить матері Сашка, що, мол, активізація класової боротьби вимагає “особливої чіткості позицій, а Сашко, на жаль, іноді власне розуміння речей і подій ставив вище точки зору колективу”.
Завжди можна знайти пояснення, чому караючий меч обрушився на іншого, і плекати надію, що він не торкне тебе.
“Він був сильним серед сильних, вирвали його зі звичної обстановки, позбавили середовища, у якій існував, і відразу з’ясувалося, що йому не що обпертися, сам по собі він ніщо”, – так мучається в Мозгове Сашко Панкратов, дійсно, сильний і що залишається, незважаючи ні на що, до кінця роману сильною людиною. До кінця роману нам відомо одне – Сашко вистояв, і не в останню чергу тому, що знав – “навіть у цих диких умовах затверджуються вищі людські цінності. Жаль – одне з них”. “Людське в людині не вбите й ніколи не буде вбите”. Із цією свідомістю зустрічає Сашко грудень 1934 року, коли приходить довгоочікувана пошта, де в одному з листів матері він знаходить приписку Вари. Приписку, до якої Варячи йшла так довго й зрозуміти яку Сашко може теж лише після свого довгого шляху: “Усе ще спереду, чорт візьми, усе ще спереду!
У нього є Варячи, тепер він це твердо знає. Є Варячи, є мама, люди навколо, є його Думи, його думки. Усе, що робить людини Людиною”.
Сашко Панкратов з його покрученою долею викликає мій глибокий жаль і навіть біль за все покоління молодих людей, долі яких також були зламані сталінськими репресіями. Роман А. Рибакова дав для мене чималу їжу для міркувань над часом, над історією, над психологією суспільства, нарешті, над долями того покоління, що у центрі уваги письменника.
Я думаю, саме головне, що в ньому є, це два уроки – урок історії й урок моральності. Тому головна думка роману – треба жити так, щоб Історія й моральність були невіддільні. Ні, це не історичне оповідання, що читають зі спокійною душею. І біль і пристрасть книги не тільки в дні минулому, але й у нинішніх днях.
Прочитавши роман Анатолія Рибакова “Діти Арбата”, я усвідомив, що лише правда виховує людей мужніх, відданих і чесних. І це – головний моральний урок, що випливає для мене із книги Анатолія Рибакова
(2 votes, average: 4.00 out of 5)