Наукова класифікація казок не створена досі. Факт очевидний хоча би за тим спробам, які роблять у наших підручниках по фольклору. Приміром, класифікація Ю.
М. Соколова (Соколов, 1941) переважно зводиться до виділення наступних категорій казок: чарівні (з. 320-330), казки про тварин (з. 330- 335), кумулятивні (з.
335), реалістичні (з.
335-342), сказки-легенды (з. 342), сказки-былички (з. 342-343), історичні легенди й перекази (з.
343-344), релігійні легенди (з. 344-347). Всі ці жанри введено до складу казок. Помилки класифікації Ю.
М. Соколова досить очевидні. Це крок
Яка різниця між “сказками-легендами” і “релігійними легендами” Соколова, залишається загадкою.
Чому былички не може належати до казок, ми бачили вище. Які ж виходитимемо з цього становища ми? Поклавши основою ті розряди, встановлені Афанасьєвим. Підрозділ ж станемо вести за Аарне, а об’єднуючи казки до груп по спорідненості сюжетів загалом.
Як ми вже говорили, Афанасьєв визнав наявність трьох
Афанасьєв ніде не застерігав своєї класифікації. Величезний матеріал сам природним чином розпався для цієї групи. Ми дотримуватимемося тієї ж розрядів, яких дотримувався Афанасьєв, але ми робитимемо вже з іншим мотивів.
На погляд, здається, що записати казку дуже просто, що це може зробити кожен без особливої підготовки.
Яка може бути особлива історія збирання казки? До певної міри це. Казку справді може записати всякий услышавший її.
Проте, аби така запис мала наукову цінність, потрібно дотриматися деякі умови: треба знати, що записувати як і записувати і південь від когось і навіщо записувати.
У цьому плані погляди на збирання і записування казок різко змінювалися. Ці погляди частково залежали і ще залежить від рівня науки про народній творчості, від наших суспільно-політичних поглядів збирача і південь від цілей, які збирач собі ставить.
У школах давньої Русі нікому будь-коли спадало на думку записувати казки. Казки піддавалися як офіційному презирству, як щось цілком не що стоїть уваги, ними зводилися гоніння. Розповідання казок заборонялося спочатку духівництвом та церквою, а пізніше – урядом. Кирило Туровський, проповідник XІІ століття, погрожував посмертными муками тим, хто ворожить, гуде в гуслі і каже казки.
Таке ставлення церкви до народних звеселянням, у тому числі до рассказыванию казок, простежується крізь ці російське середньовіччя.
Згодом до цього приєднуються урядові заборони. У указі Олексія Михайловича 1649 року суворо заборонено колядувати, загадувати загадки і розповідати казки. Проте казка у народі існувала.
Про це знаних за непрямим свідченням.
Вона навіть проникала у літературу полужитийного характеру, попри всі гоніння. У цьому плані показова повість про муромском князя Петра і діву Февронію, одне з чудових древне – російських повістей, де казковий фольклор художньо використаний у религиозно-назидательных цілях.
(2 votes, average: 5.00 out of 5)