Наукова поезія – поезія, в якій думка виявляє нерозривноестетичну єдність раціонального та ірраціонального начал, де _ науковий компонент визначає зміст художнього твору, напрям розвитку ліричної теми. Теоретиком Н. п. вважається французький критик і літературознавець Р. Гіль, який у своєму “Трактаті про слово” (1896) обстоював потребу єднання науки і мистецтва: “Наука повинна шукати животворного дихання у поезії”. До перших зразків Н. п. належить давньогрецька космогонічна та астрономічна поезія, філософські дидактичні поеми
Літературна традиція Н. п. спирається на наукові засади сцієнтизму (лат. scienta – знання, наука), тому подеколи називається сцїєнтичною. Вона розмежовується на кілька тематичних потоків.
Пора розквіту Н. п. припадає на XX ст., її’ популяризує російський поет В. Брюсов. В Україні – В. Гадзінський, автор поеми “Айнштайн”, М. Доленго (зб. “Об’єктивна лірика. Схема і діагнози”, 1923), В. Поліщук (зб. “Гінеальні кристали”, поеми “Асканія Нова”, “Медуза актинія” та ін.). Виразні тенденції Н. п. спостерігаються й у творчості П. Тичини (цикли “У космічному оркестрі”, “Псалом залізу”), М. Бажана (“Число”) тощо.
На них позначився вплив науково-технічних зрушень. Особливо це помітно було на авангардистських течіях (футуризм, конструктивізм і т. п.). У сьогочасній ліриці елементи Н. п. наявні у представників “нью-йоркської групи” (Ю.
Тарнавський, Б. Рубчак та ін.), у шістдесятників, передовсім в І. Драча, якому притаманна не тільки метафоризація наукової лексики (“синхрофазотрони ридають, як леви”), а й осмислення науково-технічного поступу з погляду гуманістичних цінностей (“Балада про ДНК”, “Чорнобильська Мадонна” та ін.).
(1 votes, average: 5.00 out of 5)