Автор “Веверлі” вже у цьому першому своєму романі знайшов дуже вдалий спосіб поєднання правдивого зображення минулого життя у всіх його розмаїтих проявах і цікавої динамічної інтриги, рушійними силами якої є великі людські пристрасті – жага влади, заздрість і ревнощі, мстивість і зажерливість, войовничість і кохання, й водночас звичайні, але близькі і зрозумілі читачеві почуття – любов до свого краю, свого роду і сім’ї, вірність дружині або коханій і друзям, почуття власної гідності й честі тощо. П-В усіх романах автора діє багато
Однак вони у Скотта змальовані надто виразно, визначена їх роль у великих подіях історичної ваги, у подальшому розвитку країни. Скотт намагається
Найдовершеніші з художнього боку постаті людей з народу, вони беруть активну участь у розгортанні сюжету, у фабульних перипетіях, хоч і не виступають головними героями роману з формальної точки зору. При цьому народ у Скотта – поняття узагальнююче, що включає в себе різні соціальні групи. Героєм роману, з яким пов’язана його фабула, у Скотта виступає Молода людина, яка не має якихось надто виразних індивідуальних рис або видатних здібностей, але відзначається порядністю, почуттям честі, сміливістю і здоровим глуздом.
Письменник наблизив свого героя до більшості читачів, дозволив їм ідентифікуватися з цим симпатичним персонажем, співчувати йому, хвилюватися за його долю тощо. Молодий чоловік завжди був улюбленим персонажем і письменників, і читачів. Його сильні й свіжі почуття, його рухливість та нерозважлива сміливість, його наївна відвертість і чесність робили юнака природним героєм любовних або пригодницьких романів, розповідей про подорожі та військові походи. І вибір героя у Скотта, як і динамічного захоплюючого сюжету із щасливою для молодого героя розв’язкою, можна назвати приреченим на популярність у широкого кола читачів.
Всі, хто знав Скотта і слухав його, зазначали, що він був блискучим оповідачем. Він не лише зацікавлював стрімким розвитком подій, їхнім драматизмом, а й так пластично змальовував образи осіб і місця, де все відбувалося, що все поставало зримо, випукло, в барвах, світлі, мінилося кольорами, звучало й було відчутне на дотик.
За часів Вальтера Скотта давно існував і користувався успіхом так званий “антикварний” роман, який ставив своєю метою скрупульозне відтворення матеріальної своєрідності різних епох, особливостей побуту, звичаїв різних народів. Пізнавальну цінність таких творів визначав най-докладніший опис різних старожитностей, давнього одягу, зброї, начиння, архітектури, навіть страв чи напоїв. Подібні книжки виходили й пізніше. І у самого Скотта його епігони знаходили та запозичували “антикварність”, бо для слабкого художника дріб’язковий статичний опис набору історичних декорацій та реквізиту значно легше завдання, ніж створення істинно романного сюжету й характерів, глибинне проникнення в хитросплетіння історичних подій, невпинний хід історії.
Переважну більшість так званих історичних романів складали книжки, де авантюрно-любовна інтрига героїв у історичних костюмах розгортається на густому “антикварному” тлі, а з минулого використовуються здебільшого анекдоти, сенсаційні події, плітки про інтимні подробиці життя сильних світу цього, яскраві чи загадкові постаті, овіяні легендами.
Скотт прагнув не просто розповісти про давні часи, а й відтворити їх у всій повноті – у великих постатях і подіях й у дрібних подробицях. Тільки ось ці подробиці мали бути виразними, промовляти до читача, викликати асоціації, пробуджувати пам’ять. Історичні реалії у нього не були інвентаризацією матеріального світу чи забутих звичаїв, як у його менш талановитих послідовників. Вони були переконливо реальними середовищем і формами життя, в яких існували й діяли майже три тисячі його романних персонажів, абсолютно органічно та невимушено.
Можна навести безліч прикладів такої художньої матеріалізації минулого, зроблених розмаїто й вигадливо із справжнім талантом живописця, що розуміється на барвному колориті і колориті доби.
І до В. Скотта письменники малювали в слові портрети своїх героїв, показували місце дії, але так, як він, цього ще ніхто не робив.
Портрети майстра були намальовані сильно, бравурно, виразними мазками. їх можна було б назвати історико-ха-рактерологічними й жанровими. Вони передавали зовнішність персонажу у всій його віковій, соціальній, національній визначеності, подекуди типовості, хоча в них відбивався його самобутній характер, своєрідність вдачі. Чимось вони нагадують ранні експерименти Рембрандта, коли художник намагався в портретних офортах передати прояви усіх можливих темпераментів, багатство емоцій у їх зовнішньому вияві.
Заглиблення у внутрішній світ пор-третованого, створення портрета-біографії було тоді у Рембрандта ще попереду.
І критики, і читачі давно вже помітили, що головні персонажі романів Скотта поступаються у виразності зовнішності і характеру персонажам другоплановим. Більше того, ці другопланові фігури можуть бути по суті головними дійовими особами історичних трагедій і драм, які лише спостерігає, потрапляючи у різні політичні табори, стоячи на маргінезі протиборства, формальний герой романтичної інтриги. Ще за життя письменника навесні 1832 р. в “Единбурзькому ревю” так характеризувалися його постаті в циклі романів, які автор видавав під псевдонімом “Автора “Веверлі” і які називають веверлієвськи-ми:
“Перше, що ми бачимо в творах автора “Веверлі”, це малюнок характерів. Дивлячись на нього під цим кутом зору, ми захоплені плідністю його фантазії, силою, новизною і вірністю образів. Автор малює нам не абстрактну істоту, а подих, вчинки, мову особистості. І яке розмаїття!
Яка самобутність! Скільки їх! Що за галерею він розгортає перед нашими очима!
Жоден письменник, крім Шекспіра, не може з ним конкурувати. Образи у творця “Веверлі” позначені насамперед мальовничістю. Ми завжди бачимо людину, яку він зобразив у слові.
Одяг, звичаї, манери, поведінку показано так жваво, що ми подумки все це бачимо до повної ілюзії реальності, яку лише може викликати слово”.
Все, що було сказане з цього приводу пізніше лише варіює та поглиблює думку давнього критика. Щоправда, зовнішність і мову персонажів Вальтер Скотт зображував і передавав більш вдало, ніж складності їхньої психології. Великим письменником-психологом він не був, хоча у нього є і дуже тонкі психологічні спостереження. / Більшість дослідників романної творчості Вальтера Скотта підкреслювали органічний зв’язок його книжок з трьома головними типами романів XVIII ст. – авантюрним або пікарескним, побутово-виховним і готичним. Проаналізовані та виділені основні елементи, які знаходимо в сюжетах та образах всіх трьох типів згаданих романів і в творах шотландського прозаїка. В дослідженні німецького вченого Вільгельма Дібеліуса “Англійське мистецтво роману: техніка англійського роману XVIII – початку XIX століття” (1922), яке вже давно завоювало визнання спеціалістів, визначені типові для пригодницького і готичного роману сюжетні ходи, які зустрічаємо у Скотта.
Це подорож, сповнена випробувань і загроз, кохання або закоханість героя в діву-красуню, виховання героя шляхом важких переживань, страждань, перевірки на мужність і волю до подолання перешкод, розплутування підступних ворожих дій, небезпечних інтриг тощо. Поширені в названих типах романів і у шотландського письменника такі ситуації, як випадкова зустріч героя з майбутньою коханою або з тим, хто стане йому вірним другом і рятівником, несправедливе обвинувачення героя, який потрапляє в ув’язнення, дуелі та інші бійки, де відстоюється власна честь або право на кохання. Велику роль при цьому відіграють загублені і знайдені листи, медальйони з портретами, документи, які розкривають таємницю походження того чи іншого важливого персонажу, найчастіше самого героя.
(2 votes, average: 4.50 out of 5)