Якби задум Пушкіна був здійснений, то образ “головної особи” роману, природно, виступив би в істотно іншому висвітленні. Оскільки цього не відбулося, Онєгін, яким він показаний у романі, яким увійшов у свідомість читачів і критики, в історію російської літератури й росіянці суспільної думки, виявляє собою, як уже був сказано, винятково яскравий образ “липшего людини”, “розумної непотрібності” ( Герцен ), уперше з такою правдою й повнотою художньо відкритий Пушкіним. І, треба додати, саме те, що Онєгін залишився таким, сприяло найширшому
Але вже один намір автора зробити Онєгіна декабристом особливо наочно показує, якою пекучою злободенністю був проникнуть задум пушкінського роману у віршах, якими міцними нитками був він пов’язаний з найважливішими подіями
Подібно Онєгіну, настільки ж життєві, реалістичні й інші зразки (Ольга, Ларіна-Мати, нянька). При наявності самої яскравої індивідуалізації, портретності (прототипів для Тетяни сучасники знаходили ще більше, ніж для Онєгіна) все це типові образи, причому всі вони не тільки поставлені в типові обставини, але й пояснюються ними. У той же час їхня типовість не позбавляє їхньої суспільно-історичної конкретності. “Він любив стан… до якого належав сам,- писав про Пушкіна Бєлінський,- і в “Онєгіні” він зважився представити нам внутрішнє життя цього стану, а разом з ним і суспільство в тім виді, у якому воно перебувало у вибрану їм епоху”.
Багато реакційних критиків пушкінського часу, проповідники теорії “офіційних народностей”, дорікали поета за те, що він зробив головних героїв свого роману дворянами. Передбачаючи у відомій мері пізнішу оцінку Д. И. Писарєва (хоча, зрозуміло, вона була зроблена зовсім з інших ідейних позицій), вони навіть оголосили за це Пушкіна “по перевазі поетом так званого великого світла або, що однаково, поетом будуарним”. Проти цих реакційних критиків, проповідників ” лапотно-сермяжной народності” рішуче виступив Бєлінський. “Вище коло суспільства” (або “середнє дворянство”, як точніше визначав критик цей “вище коло”) в 20-е роки XIX в. перебував “в апогеї свого розвитку”, був тим суспільним шаром, “у якому майже винятково виразився прогрес російського суспільства”.
Тому те, що поет відбив життя цих найбільш передових суспільних кіл і дав відчути історичну трагедію, що випала на їхню частку, саме й робить, на думку Бєлінського, пушкінський роман “першим істинно росіянин^-росіянам-національно-росіянином, національно-художнім” створенням нової літератури.
Зображення “історичної епохи” – своєї сучасності – Пушкін дав не тільки великим планом; воно об’ємно, можна сказати, стереоскопично. З такою ж істиною, повнотою, вірністю дійсності й одночасно найбільшою художністю, як перший план, розроблений поетом і все те строкате тло, на якому чітко виписується основна фабульна лінія, і рельєфно виступають образи головних діючих осіб.
Нічого хоч скільки-небудь подібного такому найширшому, воістину “енциклопедичному” охопленню всіх сторін російського життя не було ні в одному добутку російської літератури до Пушкіна. Причому геніальний поет-живописець, Пушкіна є тут і художником-соціологом, здатним не тільки розкрити причини “недуги” Онєгіних, але й чітко охарактеризувати процеси, що відбувалися в російській економіці того часу. Недарма Ф. Энгельс писав одному зі своїх російських кореспондентів: “Коли ми вивчаємо реальні економічні відносини в різних країнах і на різних щаблях цивілізації, те якими дивно помилков і недостатніми здаються нам раціоналістичні узагальнення XVIII століття, наприклад, доброго старого Адама Смита, що приймав умові, що панували в Единбурзі й в околишніх шотландських графствах, за нормальні для цілої вселеної! Втім, Пушкін уже знав це”.
Тут мається на увазі іронічне зауваження Пушкіна у зв’язку зі спробами Онєгіна, що начитався досить популярного тоді Смита, вселити батькові, що йому немає потреби в грошах, раз він одержує зі своїх кріпосних маєтків “простий продукт”: “Батько зрозуміти його не міг і землі віддавав у стан”.
Зумів Пушкін показати в “Євгенію Онєгіні” декількома виразними штрихами й всією вагою умов життя селян у самодержавно-кріпосницькій Росії. Дуже яскраво виступає це в оповіданні няньки про своє заміжжя. “От як пише істинно народний, істинно національний поет! – викликує Бєлінський, приводячи це оповідання.- У словах няньки, прост і народних… полягає повна і яскрава картина внутрішнього домашнього життя народу, його погляд на відносини підлог, на любов, на шлюб… І це зроблено великим поетом одною чертою, мимохіть, мимохідь брошенною!”
(2 votes, average: 2.50 out of 5)