Несподіваним і парадоксальним може здатися на перший погляд те, що Іван Франко, один з найбільших геніїв, патріотів України, який усе своє життя присвятив рідному народові, назвав його у вступі до поеми “Мойсей” безпорадним, розгубленим. Сумно читати ці рядки:
Народе мій, замучений, розбитий,
Мов паралітик той на роздоріжжі,
Людським презирством, ніби струпом вкритий!
Це згусток пекучого болю поета за свій пригноблений народ, згусток великої синівської любові до знедоленої матері – України. Та поряд із такими болючими
Лиш борися, не корися
Радше впади, а сил не трать,
Хоч пропади, але не зрадь…
Довго нас недоля жерла,
Досі нас наруга жре,
Та ми крикнимо: “Ще не вмерла,
Ще не вмерла і не вмре!”
Іван Франко хоче розбудити в народі споконвічне прагнення до волі. Він не вдається у своїй творчості до порожніх розмов на патріотичні теми, а робить усе для того, щоб його народ усвідомив себе як націю:
Встане славна мати Україна,
Щаслива і вільна,
Від Кубані аж до Сяну-річки
Одна, нероздільна.
(Збірка
Франко говорить, що досить уже служити і Москві, і ляхові, а пора дбати про свою власну хату:
Пора, діти, добра поглядіти
Для власної хати,
Щоб Газдою, не слугою
Перед світом стати!
Але для цього треба облишити сумні настрої, бо кожному, щоб зробити задля добра Батьківщини щось потрібне, корисне, треба багато і наполегливо працювати:
Дай працювати, працювати, працювати.
В праці сконати!
І тоді лише наш вільний народ “огнистим видом” засяє серед інших вільних народів.
Ліричний герой Івана Франка – це найчастіше сам автор. Він втілює безмежну енергію і віддає себе народові для подальшого його поступу. Його життєве кредо: “Лиш боротись значить жити”. І ніколи оцій життєвій позиції Іван Франко не зрадив.
У майбутньому він бачив свій народ вільним – народ, що століттями був у рабстві і фізичнім, і моральнім, але завжди мав тих, що піднімали його з колін.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)