Історична правда і художній вимисел у поемі І. Франка “Іван Вишенський”
У 1990 році І. Франко створює одну з найвеличніших своїх поем – “Іван Вишенський”.
Присвячена Агатангемові Кримському, поема ввійшла у збірку “Із днів журби”. Про сюжетну канву твору автор писав у передмові до окремого видання 1911 p.: “Основа поеми – печерне життя і смерть Вишенського – тільки в одній часті моя поетична функція, бо про своє печерне життя згадує Вишенський сам у заголовку свого останнього писання”.
Іван Франко багато
Драматична колізія поеми вимальовується не одразу, наростає поступово.
Монахи-схимники зреклися грішного світу й присвятили себе Богові.
Автор з великою художньою майстерністю передає драматичну і за суттю, і за формою сцену-діалог – прощання ігумена зі старцем і старця зі світом:
Вітер буйно дув від моря,
Бороду
Розвівав, і він, притисши
Хрест до себе, швидко щез.
Цілу ніч вітер скиглив у скелях і заніс до печери сніжно-білі пелюстки вишневого цвіту. А надвечір посланці з України просять святого старця повернутися і взяти участь у боротьбі з ворогами Вітчизни, підтримати оборонців хоча б своїм ім’ям.
Та Вишенський відповіді не дає, і посланці з України повертаються додому. Кличе їх старець “завернутись”, він “по-старому ще кохає Україну”, “решту їй життя віддасть… ” Але вже пізно. Коли сонце простягає від печери до моря свої промені, старець Іван стає на цю золоту дорогу.
Попри всю художню, символічну умовність зображуваного, в поемі превалює реальний, конкретно-історичний зміст цих подій. Змальовуючи в десятому розділі посольство до Вишенського з України, І. Франко використовує дійсний історичний факт, коли в 1621 р. представники православної общини, зібравшись у місті Луцьку, ухвалили послати до Константинопольського патріарха прохання, щоб повернути з Афону додому “преподобний мужей россов”, а між ними Івана Вишенського. Образи з твору Вишенського “Послання до єпископів” та інших І. Франко вкраплює в лист, який привезли схимнику земляки з України.
Після прийнятого рішення “просвітлення надійшло” і на Івана Вишенського:
Те, чого він ждав так довго,
Обдало його, мов легіт
Мов гармонія безмежна,
Райські пахощі святі.
І. Франко підкреслює рівнозначність двох частин одвічної антиномії “людина – суспільство”, розкриваючи соціальний і політичний сенс людського життя, органічно сплітаючи його з філософським розумінням призначення людини.