У людському житті є дуже багато радості: бути здоровим, бути чуйним до краси, мати родину, радіти кожному дню свого життя… Для багатьох з нас найбільшим подарунком долі є щирий та вірний друг, проте прикро, що досить часто ті люди, яких ми вважаємо друзями, яким звіряємо свої таємниці, яким допомагаємо у скрутну хвилину, зраджують нас, якимись своїми ницими та ганебними вчинками перекресливши усі добрі, які ми для них зробили… Після цього нас сповнює печаль, розпач, біль, а в очах стоїть німе запитання: чому іноді друг стає брехливішим, гіршим
Яскравим прикладом цього є взаємини Марка Безсмертного та Антона Безбородька із відомого твору Михайла Стельмаха “Правда і кривда”. Перед нами постає класична картина взаємин головного героя повісті Марка із його “другом” ( так вважає сам Марко Трохимович, виправдовуючи огидні вчинки Антона Безбородька). Я свідомо взяла слово “друг” у лапки, адже не розумію, як може стати вірним другом людина, яка хворобливо заздрить кожному вашому успіхові, яка пише на вас доноси та складає анонімки, завдяки старанням якої ви опиняєтесь у в’язниці, хоча ні в чому не винні?!
При
Я щиро зраділа, коли наприкінці твору Марко Безсмертний зустрів справжнього друга – Григорія Задніпрянського – людину, яка була близькою йому по духу, “думками рідною та рівною”. Кожен у своєму житті намагався відразу розставити всі крапки над “і”, поділити усе на біле на чорне та розставити пріоритети: ось переді мною мій ворог, який здатен скривдити мене, а за спиной в мене друг – людина, яка захистить та підтримає. Згодом, коли мине деякий час і ви отримуєте підступний удар в спину, ви питаєте себе:як я могла не розпізнати натуру цієї людини раніше, чому знову неправильно обрала друга?
Як можна навичтися обирати собі друзів?
Я вважаю, що це можливо здійснити лише шляхом помилок, шляхом гіркого досвіду. Раніше в мене була подруга. Я гадала, що ми з нею доволі непогано спілкуємось, ділилась з неї сніданками, давали поради, допомагала порозумітися із батьками та допомагала їй у навчанні: завжди давала списувати домашнє завдання, рятувала на контрольних роботах..
Людина брала це як належне, навзаєм нічого не давала, докоряла мені, а коли я потрапила у лікарню, за цілий місяць не знайшла жодної вільної годинки, щоб мене навідати. Прийшов увесь клас. А її не було… Я не жалкую, що поклала край цим непотрібним взаєминам, цій вигаданій дружбі.
Я вважаю, що не варто давати ключі від вашого серця кожному перехожому, а лише двом – трьом найближчим та найвірніших друзям. Справжніх друзів не буває багато, їх одиниці, тому я цілком погоджуюся зі словами Омара Хайяма, який сказав : “уж лучше быть одной, чем вместе с кем попало”.
(2 votes, average: 4.50 out of 5)