Моя Ліна Костенко

( твір)

Ліна КОСТЕНКО для багатьох уособлює альтернативну, тобто справжню Україну. Той вимір і ту систему координат, від яких, на жаль, чимала (і це прикро) частина суспільства відходить. Яскрава представниця незабутнього і ще не докінця усвідомленого “феномена шістесятництва”, вона є тим міцним магнітом, що тримає український світ. Прониклива, наділена пророчим даром, сучасниця, вона неодноразово надсилала нам свої перестороги.

Духовні цінності людини своїм корінням сягають глибокої давнини, коли ідеалами була щира та чесна праця,

турбота за її успіхи, коли життя приводилось у відповідність до законів Бога і природи. На жаль, наш прагматичний вік наклав свої корективи на духовністьлюдини. Поставити свого сучасника обличчям до норм, що їх виробляло людство впродовж століть, задуматися над сутністю власного життя, зосередитися на усвідомленні себе сином української землі взяла на себе обов’язок поетеса Ліна Костенко.

Гостро, безкомпромісно, не відступаючи від своїх ідеалів, осмислює вона у поетичних творах сучасні проблеми, пов’язані з духовним занепадом людей. Картає яничарство, зраду, відступництво. Звичайно, у зв’язку із

своєю позицією поета-патріота Ліна Костенко перебувала в опозиції до офіційних властей тоталітарного радянського суспільства.

У своїх поезіях Ліна Костенко бачить конкретних винуватців моральної і духовної деградації людей. Це – “номенклатурні дурні, бюрократи, пласкі мурмила в квадратурі рам”, тобто вся радянська система. За вказівним порухом диригентської палички комуністичних ідеологів появляються “мастаки пристосувати крок”, люди кволі.

З великою тривогою Ліна Костенко закликає нас жити у злагоді й любові. Як заповіт, звучать її слова: “Не відступитися і не покласти лжу на струни”. Не можна зрікатися високих ідеалів наших предків, власної культури і мови. Проблеми мови порушені поетесою у кількох її віршах.

Найдраматичнішим у поезії “Біль єдиної зброї” є те, що рідній “трагічній мові” труну “не тільки пороги, а й діти власні тешуть”. Отаких безбатченків чимало ще й сьогодні “на нашій – не чужій землі”. Названа поезія сильна вірою поетеси в те, що дух народу і її мову не вбити нікому: У поезії “Заворожи мені, волхве” поетесу зацікавило питання, “що писав би Шевченко в тридцять третьому, тридцять сьомому роках?” Звичайно, що поетеса не піддае сумніву стійкість Шевченка, його моральний дух. Тому, на її думку, “побувавши на Косаралі, побував би ще й на Соловках”.

У поезії авторка йде за ходом історії: Загартований, загратований, прикиданий землею, снігами, кременем, досі був би реабілітований. А як же сприйняли у 30-х утиски та репресії Косинки, Куліша, Курбаса їх сучасники? Мовчки. Промовчали кривду, заподіяну Стусові, Світличному, Снєгірьову, Литвину, Тихому у 60-х. “Як мовчанням душу уяремлю, то який же в біса я поет”, – нагадує поетеса собі про свою громадянську совість. І квіти від неї падали під ноги шістдесятникам у залі суду, звідки її виводили силоміць радянські міліціонери.

Поезія Ліни Костенко застерігає нас від втрати своєї історичної пам’яті. Особливо виразно ця думка звучить у її романі у віршах “Маруся Чурай”. Образ Марусі зливається з образом України, що сигналізує через століття: пам’ятайте, нащадки, свою історію, і лише тим будете сильні і знані у світі.

Поезія Ліни Костенко художньо осмислює загальнолюдські вартості, примушує задуматись над тим, що залишає по собі людина. Думки про справжні цінності, про сенс у житті, духовність і бездуховність порушено у вірші “Вже почалось, мабуть, майбутнє”. Тут читаємо: “Шукайте посмішку Джоконди, вона ніколи не мине”. Розуміючи швидкоплинність матеріальних цінностей, завжди треба пам’ятати про духовні: красу, мистецтво, любов до людей, любов і вірність Батьківщині.

Поезія “Життя іде і все без коректур…” нагадує про обов’язок прожити життя чесно, змістовно. Ліна Костенко посідає виняткове місце в українській літературі останніх

Чотирьох десятиліть не завдяки радикальним творчим експериментам, не з

Огляду на зайняту політичну позицію чи “провокативний” стиль життя –

Елементи, з яких критики звикли складати портрет митця і створювати йому

Похвальну громадську опінію. Ліна Костенко є видатною постаттю українського

Культурного життя завдяки своїй сильній особистості, принциповому

Запереченню позиції пристосуванства, яка характеризує багатьох радянських

Письменників, здатності мовчати в час, коли це мовчання означало відмову од

Спокус облаштувати своє життя ціною поступок. Загальне визнання видатної

Поетеси вона здобула завдяки вмінню синтезувати в своїй творчості найкращі

Риси української поезії і відкинути гірші. Цими гіршими я вважаю

Велемовність, сентиментальність, надмірний пафос, оперування надто скромним

“словником” символів, що часто зводиться до кількох чи кільканадцяти

Елементів, запозичених з поезії Тараса Шевченка, Лесі Українки, народної

Пісні, послугування загальниками, стилізацію, легкість, з якою поезія

Потрапляє під вплив патріотично витлумаченої мілизни, стереотипність

Мислення. Ліні Костенко вдалося щасливо уникнути цих шкідливих для лірики

Ознак, якими позначена творчість багатьох українських поетів, прозаїків,

Навіть критиків.

Ліна Костенко є також авторкою кіносценаріїв та кваліфікованим

Перекладачем польської лірики, зокрема поезій Марії Павліковської-

Ясножевської. Поетеса уникнула репресій, яких зазнала частина непокірних

Українських письменників, її довголітнє мовчання, що мало бути покарою

Влади за оборону прав людини і, сказати б, прав культури на існування,

Переросло в загальний вияв протесту й обернулося високим авторитетом не

Тільки в сфері літератури. Від 1961 по 1977 рік поетесу не друкували, а

Підготовлені” у видавництві збірки лірики були розсипані. Перед періодом

Вимушеного мовчання видала три поетичні книжки: “Проміння землі” (1957),

“Вітрила” (1958), “Мандрівки серця” (1961). Уже ці три перші збірки

Засвідчили, що Ліна Костенко є, поруч з Іваном Драчем, Миколою

Вінграновським, Дмитром Павличком, видатною індивідуальністю в українській

Поезії після 1956 р. Зокрема третя збірка “Мандрівки серця” стала

Мистецькою подією 1961 року, на авторські вечори сходилися юрми людей,

Спраглих справжньої лірики, а не ідеології. “Її третя збірка має принципове

Значення, – писав тоді молодий поет Василь Симоненко, який пізніше трагічно

Вмер. – Уже самим фактом свого існування вона перекреслює ту тріскучу та

Плаксиву писанину деяких наших ліриків, що своїми утворами тільки

Захаращують полиці магазинів та підривають довір’я читачів до сучасної

Поезії”. Політичні заморозки, які настали в середині 60-х років,

Спричинилися до того, що поетеса далі видавати свої книжки не могла.

Чергова книжка “Сонячний інтеграл” (1963) була порізана внаслідок

Втручання цензури. Те саме спіткало й книжку “Княжа Гора” (1972),

Підготовлену після багатьох років мовчання. Тому в певному сенсі збірка

“Над берегами вічної ріки” стала в 1977 році наче новим дебютом, який

Відразу повернув Ліні Костенко чільне місце в літературі. Відтоді вона

Опублікувала кілька важливих поетичних книжок: “Маруся Чурай” (1979),

“Неповторність” (1980), “Сад нетанучих скульптур” (1987). Захоплено

Сприйнята читачами книжка “Вибране” (1989), видана тиражем 70 тисяч

Примірників і швидко розкуплена, заповідала час великих перемін в Україні.

Та після активних 70-80-х років Ліна Костенко знову друкує небагато, не

Бере участі в публічному літературному житті й далі залишається мовчазним

Авторитетом сучасної української літератури, яка ніяк не може вийти поза

Навички мислення категоріями минулої епохи.